"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

10

Минув мiсяць. Одно┐ весняно┐ днини, подолавши чимало труднощiв i
перешкод на путi, невеличкий загiн вершникiв пiд'┐жджав до Канева. Те, що
Звенигора i його товаришi побачили на Правобережжi, глибоко вразило
кожного. Весь край було сплюндровано. Мiста розорено, села спалено. Тисячi
чоловiкiв, жiнок i дiтей татари потягли в неволю. Бiльшiсть населення
втекла на Лiвобережжя. Лише ближче до Днiпра, серед канiвських гiр,
подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили туркiв i татар. Але люди
були пригнiченi i з дня на день чекали бiди.
Бiльше всiх нетерпеливилося Гривi. Вiн рвався до Канева. Там у нього
жили старi батьки, дружина, п'ятеро дрiбних дiток. Радiсть i тривога
навперемiну бентежили його душу.
- Ех, i почастую вас, браття! - вигукував вiн, коли був у доброму
настро┐. - Тiльки б швидше дiстатися менi додому! Весь Канiв скличу!
Столiв наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горiлки закуплю у шинкаря!
Жебраком пiду по свiту, а пригощу всiх на радощах, що повернувся з неволi
бусурменсько┐!
Але минали спалене село чи мiстечко - вiн замовкав i гнiвно стискував
величезнi, мов корчi, кулаки. I потiм довго вiд нього не чути було й
слова.
Коли перебралися через Рось, вiн весь час був попереду. А за двi версти
вiд Канева залишив товаришiв i погнав коня чвалом. Тiльки на горi, звiдки
видно було все мiсто, зупинився i злiз з коня. Тут i наздогнали його
друзi.
Вiн стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, нi слова не промовив.
Почорнiв на лицi i потухлими очима дивився на тi горби, де колись стояв
Канiв. Тепер там чорнiли згарища. Тягнуло смородом. А в небi кружляло
гайвороння...
Нарештi Звенигора торкнув Гриву за плече.
- По┐демо, Степане.
Грива рушив мовчки i не сказав жодного слова, аж поки не спустилися
вниз, у широке мiжгiр'я, що вело до Днiпра. Там вiн завернув у бiчну
вуличку i незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко злiз з коня.
- Тут була моя хата, - промовив глухо, нiби сам до себе.
Вiд хати зосталася тiльки закiптюжена пiч та обгорiлi чорнi ушули.
Посеред дворища здiймала в небо обвугленi вiти стара дуплиста груша. Грива
пiдiйшов до не┐, обхопив руками, притулився лобом до твердо┐ порепано┐
кори. I застиг так у нiмому горi.
У Златчиних очах заiскрилися сльози. Всi стояли похнюплено. Чим же
розважиш товариша?
Раптом позаду пролунав рiзкий жiночий смiх.
- Ха-ха-ха! При┐хали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Iроди!
Звенигора аж здригнувся. Вiн уже чув подiбний божевiльний смiх... Тодi,
коли ┐хав за наказом Сiрка з Сiчi в Туреччину. I теж на сплюндрованому
дворищi, пiсля татарського нападу.
Так ось як зустрiча║ його рiдна земля!
Вiн швидко повернувся. До них пiдходила стара жiнка з палаючими очима
на худому чорному обличчi. Коси розпущенi, в них сухi реп'яхи. Видно,