"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

стара ночувала в бур'янищах.
- Проклятi! Все знищили! Всiх забрали, убили! А тепер ще й милу║тесь
нашим горем, неприкаянi! - Жiнка пiдняла вгору скоцюрбленi руки i йшла
прямо на них. - Убийте i мене, iроди, щоб мо┐ очi не бачили цього горя!
Тiльки тепер Звенигора зрозумiв, що вона вважа║ ┐х за туркiв, ┐┐ ввiв в
оману ┐хнiй спагi┐вський одяг.
- Ми не турки, матiнко! - кинувся вiн до не┐. - Ми сво┐! З Туреччини
тiка║мо... Ось i земляк ваш... Грива... Повернувся.
Вiн показав на похилену постать товариша.
Жiнка недовiрливо оглянула незнайомцiв i пiдiйшла до Гриви. Той повiв
на не┐ невидющими каламутними очима. Потiм рвучко кинувся до старо┐.
- Тiтко! Тiтко Катерино!
- Степане!
Вони обнялися.
- Де ж... мо┐? - видавив Грива.
Жiнка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо
не┐, i раптом вид ┐┐ почав втрачати ту задерев'янiлiсть, що так вразила
Звенигору спочатку. Губи скривилися болiсно, в очах заблищали сльози.
- Спалили... Спалили усiх тво┐х, Степане, недовiрки!
- Хто спалив?
- Татари.
- Тут? У хатi?
- Нi, канiвчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всi
чоловiки загинули в бою. А потiм...
- А потiм?
- Жiнки, дiти й старi заховалися в соборi. Заперлися там... Татари
обклали стiни соломою i пiдпалили. Так живцем i згорiли всi... i тво┐
теж...
На Гриву було страшно дивитися. Вiн тремтiв, як у лихоманцi. В очах -
вiдчай i лють.
- Ходiмо до церкви. - I рушив перший.
На горбi, де стояв Канiвський собор, зараз лежала купа сiро┐ золи.
Грива обережно, нiби боячись затоптати кого-небудь, пiдступив до не┐, упав
на колiна i довго стояв так, схиливши голову. Потiм вийняв з кишенi
спагi┐вський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срiбний
дрiб'язок, насипав жменю попелу, навпiл перемiшаного з людськими кiстками,
i почепив кисет собi на шию.
- Носитиму вас бiля серця, - сказав глухо, звертаючись до тих, хто
стояв зараз перед ним в його уявi, - до сво┐х дiтей, дружини, до
стареньких батькiв. - Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна
ненависть i жадоба помсти!
Вiн пiдiйшов до коня. Скочив у сiдло.
- Арсене, брате, по┐демо! Менi тут бiльше нiчого робити! Горить моя
душа! Тiльки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече менi
нутрощi... По┐демо!.. Прощайте, тiтко Катерино.
Вiн ударив коня i вихором помчав крутою дорогою вниз до Днiпра.
Звенигора скрушно похитав головою i дав знак ┐хати слiдом за ним.