"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

коханням... Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невiдомо де
i як, оповивала ┐й серце невгасимим болем. Хiба тут до кохання, коли серце
ни║, мати щодня плаче, а дiдусь ходить, мов хмара, важко зiтхаючи! А
кохати так хочеться!
Задумавшись, Стеха тужливо заспiвала впiвголоса:

Ой, що за кiнь сто┐ть,
що сива гривонька.
Ой сподобалася,
ой сподобалася
козаку дiвчина!

Стеха зiтхнула. Спiвала про кохання, а думала про Арсена. Бiдний
братику, що з тобою? Де ти? Скiльки часу минуло, як вiд тебе була остання
звiстка... Ох!
Позаду шелеснули кущi. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось
охопив ┐┐ руками, а шорстка долоня, що тхнула кiнським потом, мiцно
затулила рота. Стеха заборсалась, як перепiлка в сiльцi, намагаючись
вирватись. Смертельний жах залiзними лещатами стиснув ┐й серце. Татари?
Вона хотiла крикнути i не змогла: ганчiр'яний кляп забив ┐й рота, на
голову було накинуто темний ковпак з прорiзами для повiтря, а руки й ноги
зв'язано цупкими вiрьовками.
Дво║ - це вона ясно вiдчувала - пiдняли ┐┐ i понесли. По тому, як
шелестiв верболiз, зрозумiла: несуть до лiсу. До нього рукою подати.
Густий, кучерявий вiд весняно┐ зеленi, вiн широко розкинувся попiд горами
i на горах, що високо здiймалися по правому березi Сули.
"Матiнко, голубонько, порятуй мене! Дiдусю, лебедику, пiдiймай хуторян
- доганяй злодi┐в i посiчи ┐х шаблею, триклятих! Визволь мене вiд каторги
агарянсько┐, неволi бусурменсько┐! - благала вона в думцi, зрозумiвши, яке
страшне лихо впало на не┐. - Не дайте ж пропасти, людоньки-и!"
Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нiчого не могла вдiяти,
┐┐ довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомiн ┐хнiх
голосiв.
Нарештi ┐┐ поклали на землю, а перегодя кинули на коня i прив'язали до
сiдла вiрьовками. Хтось гукнув: "Вйо!" - i пiд копитами кiлькох коней
загула земля.
Куди ┐┐ везуть?
Спочатку ┐хали лiсом, - це Стеха визначала по хльосканню гiлля, а
незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невiдомi ┐й вершники
загомонiли голоснiше, ударили ногами коней - i та║мничий, хижий загiн
людоловiв шпарко помчав у невiдому далину.



2

Тiльки опiвднi, коли Стеха не з'явилася i на обiд, мати й дiдусь
Онопрiй зчинили крик. На гвалт збiглися люди. Весь хутiр пiднявся на ноги.
Заплакана мати вдесяте розповiдала, як вона збудила дочку i послала
вигнати гусей на луг i як з того часу Стеха мов у воду впала.