"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А може, вона, зна║ш-ма║ш, того... i справдi втопилась? -
розмiрковував маленький за┐куватий чоловiчок, якого на хуторi звали не
iнакше, як Зна║ш-ма║ш за його безглузду приповiдку або Iваником за малий
зрiст. - Треба пошукати в Сулi!
- Ой, боже мiй, дитино моя! Голубонька сиза! - побивалася в невтiшному
горi мати. - Та навiщо ж я послала тебе iз тими гусьми до рiчки! Чого ж
ти, серденятко, полiзла в ту холодну воду!
Натовп швидко покотив до Сули. Найметкiшi зразу пригнали човни, почали
шниряти на них по спокiйнiй гладiнi рiчки, вдивляючись у прозору, як скло,
воду. Iншi шукали на березi одягу.
Нi тiла, нi одягу не знайшли.
- Зна║ш-ма║ш, може, вона того... на глибочiнь запливла, - продовжував
вiдстоювати свою думку Iваник. - А там того... i втопилась?
- В одязi, чи що? - спитав дiд Онопрiй. - Верзеш казна-що!
- То де ж вона подiлася... того... зна║ш-ма║ш? Дiд Онопрiй здвигнув
плечима i, низько похнюпивши голову, побрiв до двору. За ним рушили всi.
На березi лишився один Iваник.
Мати голосила. Жiнки заспокоювали ┐┐. Говорили, що Стеха зросла
дiвчиною непокiрливою, навiть норовистою, - тож, може, ┐й забаглося пiти
десь у лiс i там затрималась. Чи гайнула до Вербiвки, сусiднього села...
"Витрiшки продавати", - додавали стиха найбiльш язикатi.
- Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та
зозулькою, а взяла за коси та всипала березово┐ кашi в одно мiсце, то б не
голосила зараз! А то зманiжила дочку, нiби та панянка яка, потурала ┐й, а
тепер - плачте, очi, хоч повилазьте! - пащекувала на вулицi огрядна
червонощока молодиця.
Iнша з гурту ┐й заперечила:
- I що бо ви, Зiнько, говорите! Стеха зовсiм не зманiжена дiвчина.
Красива, роботяща, скромна. I Звенигориха не пестила ┐┐. Може й справдi
дiвчина втопилась.
Рiзноголосий шум розмови, плач, зiтхання i пересуди, що лунали на
дворищi Звенигор та на вулицi поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з
надi║ю й острахом вдивляючись у загiн дивно вбраних вершникiв, якi
вискочили з лiсу i повернули прямо до хутора.
- Матiнко! Турки! - зойкнула якась жiнка.
- Де б вони тута взялися?
- Справдi - турки! Гляньте!
Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про ┐┐ зажурених матiр i
дiдуся. Жiнки й дiти вiдступили на подвiр'я, чоловiки, особливо козаки,
якi нiколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.
Тим часом загiн наближався. З нього вирвався один вершник i погнав коня
чвалом. З-пiд копит сiрого огира знялася курява. Перед самим натовпом
вершник натягнув поводи, i кiнь, присiвши на заднi ноги i бризкаючи пiною
з роздертого вудилами рота, зупинився.
- Люди, що тут трапилося? - вигукнув вершник, скидаючи з голови
шапку-яничарку.
- Арсен! Арсен Звенигора! Живий! - загомонiли в натовпi.
- Так, це я... Але ради всього святого, скажiть - у нас дома нещастя?
Чому тут стiльки людей? Увесь хутiр...
Пiдстаркуватий козак, чухаючи п'ятiрнею потилицю, виступив наперед.