"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Крiм дiвчини, тут було дво║ чоловiкiв, - сказав вiн упевнено. Як i
запорожцi, дончаки навчалися мистецтву знаходити по слiду дичину, а якщо
треба, то й ворога. - Бачиш - слiди рiзнi: один, вiд чобiт, вузький,
довгий з пiдтоптаними закаблуками, а другий - коротший, на ньому ясно
видно вiдбитки пiдкiв...
- Отже, це не татари! Татарськi чирики не залишають таких слiдiв та й
нiколи не бувають на пiдковах.
- Без сумнiву, не татарськi... Але чи┐?
Арсен не вiдповiв. Махнув Романовi рукою i, придивляючись до
притоптано┐ трави i покошлачених кущiв верболозу, шуснув у заростi. Роман
поспiшив за ним.
Незабаром слiд вивiв ┐х у лiс. Козаки мимоволi стишили хiд. Земля тут
була суха i не зберiгала слiдiв. Тiльки збита ногою головка сон-трави чи
зламаний плечем гнилий сучок на деревi показували шлях.
У яру, пiд горою, натрапили на рештки нiчлiгу. Витоптане кiнськими
копитами зiлля, свiжий помет i недогризки сухарiв свiдчили про те, що тут
ночувало кiлька верхiвцiв i що вони по┐хали звiдси не ранiше, як сьогоднi
вранцi.
Прослiдкувати, в якому напрямi вони попростували, було зовсiм не важко:
кованi конi залишали пiсля себе такий виразний слiд, що й менш досвiдченi,
нiж Звенигора i Во┐нов, не могли з нього збитися. Пiд горою Роман знайшов
пiдкову i поклав собi до кишенi. Це була щаслива прикмета.
Видершись нагору, де кiнчався лiс i починався степ, i побачивши, що
звiдси слiди повертають на пiвдень, у напрямку до Днiпра, козаки
зупинилися.
- Не доженеш, - промовив скрушно Роман.
- Так, пiхотою не доженеш, - погодився Звенигора. - Та ма║мо коней!..
Крiм того, я, зда║ться, догадуюсь, чия це робота.
- Чия?
- Чорноба║ва! Я розповiдав тобi про нього... Викрадення i продаж
красивих дiвчат вiн зробив сво┐м ремеслом. Вiн зрозумiв, що на ньому можна
нажитися бiльше, нiж на вирощуваннi хлiба чи розведеннi скоту. Собака!
- А може, хтось iнший теж займа║ться цим негiдним промислом?
- Цiлком ймовiрно. Та, думаю, вони всi зв'язанi одною ниточкою. Якщо
добре притиснути Чорнобая, то клубок розплута║ться! Однак менi чомусь
дума║ться, що Стеха не мине Чорноба┐вки... Не будемо гаяти часу, Романе.
Гайда додому!
На хуторi ┐х ждали з нетерпiнням. Знову зiбрався весь люд.
- Ну, що, сину? - кинулась до Арсена мати, коли козаки повернулися.
Арсен обняв матiр за плечi.
- Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшнiй небезпецi. п┐
викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем... Не
плачте, - ми постара║мося визволити ┐┐. Готуйте, нене, обiд, бо ми з
далеко┐ дороги. А пiсля обiду - в путь!.. Лишаю на вашi руки мою наречену
Златку, ┐┐ пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Приймiть ┐х,
ненько, в сво║ серце так, як я ┐х прийняв у сво║...
- Гаразд, синку, - прошепотiла мати, прихилившись до синових грудей.