"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

3

З Арсеном, крiм Романа, пана Мартина, Гриви i Яцька, ви┐хало з Дубово┐
Балки ще п'ятнадцять охочих. Це все були досвiдченi козаки Лубенського
полку. Один Iваник нiколи не нюхав порохового диму i не чув посвисту
татарсько┐ стрiли, але Арсен не посмiв вiдмовити йому: дуже вже просився
чоловiчок.
- А, хай ┐де! - махнув рукою i зразу ж пожалiв.
Не встиг Iваник скочити з дривiтнi на високого гнiдого коня, якому вiн
не досягав головою до загривка, аж у двiр влетiла дебела молодиця. Обличчя
┐┐ розпашiлося, очi блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з-пiд
очiпка. Побачивши, що Iваник пригина║ться до гриви коня, щоб його не було
видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.
- А, трясця тво┐й мамi, чоловiченьку! - заверещала. - В яку це ти
дорогу зiбрався, каторжний, било б тебе головою об не┐!.. Придбав дiток, а
тепера на кого покида║ш ┐х, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму
тягнути i за себе, i за тебе, харцизяко ти нещасний?
Шибайголова i харцизяка знiтився i зблiд, - вiд того здавався ще
меншим.
- Зiнько, перестань кричати, - заблагав тихо. - Люди ж навкруги! Що
подумають... зна║ш-ма║ш!
- Начхати менi на тво┐х людей! Злазь мерщiй з коня та йди додому, поки
не поцупила за чуприну! Негiднику! Волоцюго! Бач - вiн розприндився, що
жiнка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кида║ дiтей - i в
свiти! Воювати йому захотiлось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш?
- Зiнько...
- Що - Зiнько? Я вже у тебе п'ятнадцять рокiв Зiнька! Ану, злазь, кажу
тобi, та веди коня додому! Самого несе на безголiв'я та ще й коня веде! Не
прожила з тобою п'ятнадцять лiт, а промучилась, чума б тебе настигла на
наглiй дорозi! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не дiждеш!
Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, i
той, щулячи вуха, вiдступав назад. Iваник перелякався i вчепився в гриву,
нiби в цьому мiг знайти порятунок. Але чiпкi руки жiнки от-от досягнуть
його i стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, i потиличника дасть!
Ну, зробила б це вдома, де нiхто не бачить! Так нi ж, клята баба хоче
осоромити його перед усiм хутором!..
- Зiнько! - вереснув вiн високим голосом. - Не чiпай! Бо от тобi...
того... зна║ш-ма║ш... хрест - кину все i пiду на Запорожжя козакувати...
зна║ш-ма║ш!
- Що? Ти мене ще лякати? - Жiнка зблiдла i вчепилась руками в
чоловiковi штани. - Ану, злазь! Теж менi запорожець знайщовся!
Зна║ш-ма║ш!..
Це вже було занадто. Смiялися козаки, жiнки, ба навiть дiтлахи
реготали. Iваник не стерпiв тако┐ наруги i вихопив з пiхов шаблю. Вона
сяйнула у нього над головою як блискавка. Жiнка охнула i вiдсахнулася. Цим
скористався чоловiк, ударив гнiдого пiд боки i вихором вимчав з натовпу.
Зiнька деякий час стояла розгублена. З ┐┐ обличчя враз злетiв злий
рум'янець, нижня губа затремтiла.
- Iваночку, любий, куди ж ти? Зажди!
Але чоловiк навiть не оглянувся - помчав до узвозу, що жовтiв серед