"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Стеха в його руках.
- Ми прибули сюди по тво║му слiду, сотнику! Не крути хвостом, як пес!
Взагалi з тобою не варто було б панькатися жодно┐ хвилини, - ти давно
заслужив собi смертi! Але зараз я не хочу пригадувати старого... Вiддай
менi мою сестру!
- п┐ нема у мене!
- Але ж ти був у Дубовiй Балцi!
- Не був!
Роман, слухаючи цю розмову, мiнився в лицi. Почувши останню вiдповiдь
Чорнобая, вiн швидко вихопив з кишенi велику кiнську пiдкову i ткнув нею
сотниковi пiд носа.
- А це пiзна║ш, собако? Ми ┐┐ знайшли на мiсцi вашого нiчлiгу, в
лiсi... Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню i показали, котрий з
тво┐х коней загубив цю пiдкову?
Чорнобай мовчав. Тiльки вiд страху i безсило┐ лютi закусив до кровi
губу.
- Чого ж мовчиш? - струснув його Звенигора.
- Та що з ним говорити, панове! - вигукнув Спихальський.- Пальни,
Арсене, в пiстоля - хай гине до дзябла!
- I справдi! - пiдтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на
друзiв. Вiн ще вагався.
- А як же сестра?
- Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!
- Ну, якщо так, - смерть негiдниковi! - Звенигора пiдняв пiстоль.
- Стривайте! - прохрипiв Чорнобай. - Дайте помолитись перед смертю!..
Не губiть душi без сповiдi!
Звенигора перезирнувся з товаришами. Тi ствердно хитнули головами.
Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через свiтлицю до iкон, що пiд
рушниками висiли в кутку. Там упав на колiна, обiперся обома руками об
нефарбовану дерев'яну пiдлогу i почав бити поклони, щось шепочучи собi пiд
носа.
Звенигора i його друзi стали посеред свiтлицi з таким розрахунком, щоб
Чорнобай i пахолок були в полi зору.
Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потiм почувся гучний грюкiт - i на
очах ошелешених воякiв Чорнобай зник. На тому мiсцi, де вiн стояв
навколiшки, зяяв чорний отвiр.
- Прокляття! - вирвалось у Звенигори.
Всi кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крiм дерев'яно┐ ляди, що
хиталася на металевих завiсах, не побачили там нiчого. Знизу долинав ледь
чутний шурхiт: десь глибоко осипалася земля.
Звенигора занiс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Во┐нов схопив
його за руку.
- Ти збожеволiв, Арсене! Куди? Хто зна║, якi несподiванки приготував
там Чорнобай для переслiдувачiв! - Вiн нагнувся i вистрiлив у пiдземелля з
пiстоля. Прогуркотiла луна, - пороховий дим заволiк неширокий отвiр.
Позаду грюкнули дверi: переляканий на смерть пахолок чкурнув iз
свiтлицi.
- Стiй, псякрев! - метнувся за ним Спихальський. Та пахолок вiдбiг не
далеко. В сiнях його схопив Грива. Притиснув до стiнки. Звенигора вiдвiв
важку руку товариша.