"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

затягували попруги.
Опинившись у сiдлi, Чорнобай вiдчув себе спокiйнiше. За плечима у нього
гарцювало пiвтора десятка вершникiв. Вiн наказав вiдчинити ворота.
- За мною! Нападникiв небагато! Вируба║мо всiх до ноги! Нiкого не
жалiти!
Щойно пережитий страх змiнився лютою радiстю, що розпирала йому груди.
Урятувався! Тепер тiльки б не випустити з рук Звенигори i його друзякiв!
Вiн махнув шаблею i на чолi загону вихором вилетiв з двору на широку
дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортецi.



6

Минка вгамував розлютованого пса i зачинив у комiрчину. Потiм вiдтягнув
убiк будку. Пiд нею виявилась майстерно зроблена ляда.
- Тут, - сказав пахолок i, злякано позираючи, чи нiкого не видно з
людей Чорнобая, вiдступив за рiг комори.
Звенигора з Романом пiдняли досить-таки важку ляду, стали на колiна,
заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею i плiснявою.
- Стехо, - тихо погукав Звенигора, все ще не вiрячи, що тут може бути
сестра. - Стехо! Сестричко!
У нього над головою згромадилися товаришi й односельчани, що по┐хали з
ним. Всi затамували подих.
З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи.
- Стехо! Ти тут? Це я - Арсен! - гукнув козак щосили.
- Арсене! - не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впiзнав
голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кiлькох дiвчат.
Пролунав тупiт нiг, i внизу, якраз пiд отвором, з'явилося четверо дiвочих
облич. Запорожець побачив змученi очi Стехи, скуйовдженi коси. Дiвчина
простягнула вгору тонкi руки.
- Драбину! - крикнув Звенигора.
Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по однiй пiднялися
наверх. Арсен пiдхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей.
- Сестронько!
- Братику! Арсене! Де ти тут узявся?
В цей час внизу, над рiчкою, забив на сполох дзвiн. Низькi уривчастi
звуки тривогою одiзвалися в серцях козакiв. Усi нараз принишкли. Звенигора
пошукав очима Минку, але того мов вiтром здуло - десь зник.
- Чорнобай склика║ сво┐х людей, - сказав Роман.
- Так, прогавили ми його, собаку! - глухо вiдгукнувся Арсен. - Тепер
нам тут залишатися небезпечно... На коней, друзi! Для дiвчат осiдлайте
Чорноба║вих!
Поки сiдлали чотирьох огирiв, Звенигора вiддавав накази.
- Романе, ви з Гривою берiть дiвчат i мчiть попереду! На допомогу
вiзьмiть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Iваника, - i тихо додав: - З
нього менi мала допомога, а вам усе-таки жива душа... -Потiм голосно: - Ми
┐хатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас i ми
вiдстанемо, то ждiть нас на Iнгульцi!
Сонце зайшло, i на землю спадали синi вечiрнi сутiнки. Попереду ви┐хали