"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

з фортецi Роман, Грива, Iваник i дiвчата. За ними - решта загону на чолi з
Арсеном. Спихальський був незадоволений.
- Може, хоч червоного пiвня пустимо на це кляте гнiздо, пане добродзею?
- спитав Звенигору. - Невже так i по┐демо?
- Не треба, - скрушно махнув рукою Звенигора. - Не гнiздо винувате, а
той звiр, що живе в ньому. Хитрий, бестiя! Наготував лазiвок! Знав, що
рано чи пiзно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до
нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж ┐┐ руйнувати?
Добрий захисток для наших людей вiд татарви...
- Як зна║ш, пане добродзею, - буркнув Спихальський. - А я викресав би
вогню, жеби вшистко пiшло з димом!
Звенигора не вiдповiв. Попереду, з узвозу, виринув кiнний загiн. Хоча
до нього було не менше двохсот сажнiв, i Арсен i пан Мартин зразу впiзнали
малиновий кунтуш Чорнобая. Впiзнав його i Роман, бо миттю звернув лiворуч
i погнав зi сво┐ми людьми поза селом до лiсу, що чорнiв удалинi. Звенигора
прикинув оком i зрозумiв: у Чорнобая бiльше людей. Встрявати у рукопашний
бiй небезпечно. До того ж йому не хотiлося ризикувати життям чи здоров'ям
сво┐х односельчан. Тому вiн вирiшив ┐хати слiдом за Романом у надi┐, що
скоро наступить вечiр, i темрява схова║ ┐х вiд переслiдувачiв.
Чорнобай розгадав задум козакiв i, зрiзавши кут, утворений дорогами,
швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були
свiжi, нестомленi конi.
Почалася погоня.
Гула пiд копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч
промайнули бiленькi хати села - i три загони вирвалися в степ. Переднiй
явно стишував хiд. Не призвича║нi до швидко┐ верхово┐ ┐зди полонянки ледве
держалися в сiдлах, i це змушувало Романа i Гриву притримувати сво┐х
коней.
Нарештi, коли стало ясно, що до темряви вiдiрватися вiд погонi не
пощастить, Звенигора на ходу крикнув:
- Приготувати мушкети! Стрiляти на ходу залпом! Цiлитися не в
вершникiв, а в коней!
Козаки зiрвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити
сво┐х. На горбi Звенигора подав знак зупинитися. Верхiвцi осадили коней i,
не розвертаючи ┐х, впiвоберта приклали мушкети до плiч.
- Пали!
Гримнув залп. Три чи чотири переслiдувачi рухнули на землю. Iншi
зупинилися. Конi здибилися, злякано заiржали. Почувся крик i стогiн
поранених. Потiм усе зникло - пороховий дим кострубатою хмаркою поволi
посунув на переслiдувачiв i прикрив ┐х вiд козакiв.
- Вперед! - гукнув Звенигора.
Прищуливши вуха, конi рвонули щодуху. Пострiли, крики, запах диму
стривожили ┐х, наддали нових сил, i втiкачi прудко помчали до лiсу.
Через двi-три сотнi крокiв Звенигора оглянувся. У нього радiсно
тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засiб зупинити
наступ ворожо┐ кiнноти цiлком виправдав себе i тут. Загiн Чорнобая,
збившись у купу, тупцявся на мiсцi. Видно, смерть чи поранення кiлькох
товаришiв вiдбили у пахолкiв охоту продовжувати переслiдування.
Незабаром вечоровi сутiнки погустiшали i темно-сизою пеленою покрили
степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотiв i мав сили, мусив би припинити