"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вам вiрою i правдою. Ну, а раз схибив - позаздрив на грошi... Каюсь...
Вiн знову пiдповз до господаря i, плачучи, цiлував його замазанi в
глину чоботи.
Чорнобай мовчав. Лише по кiлькох хвилинах роздуму схопив Тхора за
сорочку i поставив перед собою. Свiчка мерехтливо кидала на перекошене вiд
страху обличчя пахолка жовтаве свiтло, - i вiд того воно здавалося
неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою вiдштовхнув
парубка вiд себе.
- Гаразд, Тхоре... Я помилую тебе...
З грудей пахолка вирвався радiсний стогiн.
- Однак не думай, що я тобi прощаю... Ти мусиш заробити прощення!
Слухай уважно... Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у сiчове товариство.
А там вибереш влучну хвилину i прикiнчиш Звенигору... Вiн не зна║ тебе в
обличчя?
- Нi, не зна║.
- От i добре. Це сприятиме нашому задумовi... Та не зволiкай! Адже поки
Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорноба┐вцi. Сьогоднi ж вирушу в
Крим до Алi... Я ждатиму звiстки вiд тебе... Чу║ш?
- Чую... Все буде зроблено, як ви наказу║те!



8

Лише опiвночi Звенигора зупинив загiн на нiчлiг. Козаки попутали коней
i пустили пастись на долину, а самi, прославши кире┐, вклалися спати. Не
спали тiльки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Iваник. Iваник
виявився доброю i хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухо┐ нехворощi i
помостив пiд кущем, заслав ┐┐ широкими попонами.
- Прошу, дiвчата... Це, зна║те-ма║те... того, не перина, та все ж
м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошка║ погоня... Та,
думаю, до цього не дiйде! Ми ┐м, зна║те-ма║те, завдали хльору! Тепер
знають, з ким зв'язались - бiльше носа не поткнуть!
Слухаючи хвастовите буркотання Iваника, Звенигора усмiхався в темрявi.
Вiн був радий, що все скiнчилося щасливо. Стеха уникнула татарсько┐
неволi, нiхто з односельчан не потерпiв... А те, що Чорнобай вислизнув з
рук, не дуже непоко┐ло запорожця. Прийде час - потрапить птаха до сiльця!
Iншi думки полонили його. До пори до часу не дiлився ними з товаришами,
а зараз вирiшив, що вiдкладати нiкуди.
- Вранцi я залишу вас, - сказав друзям тихо. - Ви по┐дете в Дубову
Балку, а я на Запорожжя...
- Арсене, що ти вигадав? - здивувався Роман.
- Так треба. Я мушу негайно везти фiрман!
- Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?
- Я повернуся незабаром. А Златцi, Младеновi i Якубовi у мо┐х буде
добре... Та й ви будете з ними.
- Е нi, пане-брате, так негоже.
- Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Сiчi!
- Тодi ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека i небезпечна. Чи так я
кажу, пане Мартине?