"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Атож. Пiвсвiту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та
й, правду кажучи, мене всеньке життя кортiло хоч ║дним оком поглянути на
ту славутню Сiч Запорозьку. А допiру така оказiя, панове! Га!.. кстем
шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза,
панство! Заради не┐ я ладен хоч на край свiту, перун ясний!
- Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспiша║ш до панi Вандзi в
Закопане.
Наступила пауза. В темрявi не видно було виразу обличчя Спихальського.
Але всi почули тихеньке, стримуване зiтхання.
- Поспi║мо з козами на торг! - буркнув пан Мартин. - Панi Вандзя чекала
на мене тши лята, почека║ ║ще ║дне - буде штири!
- Ну, що ж, друзi, якщо ваш намiр твердий, то по┐демо разом! Скажу вам,
чортяки ви мо┐ дорогi, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!
Звенигора намацав у темрявi руки товаришiв i з почуттям мiцно потиснув
┐х. Ось вони - друзi! Неволя i спiльна боротьба з ворогом зблизила, а
згодом здружила ┐х, i вони стали побратимами, готовими йти на виручку один
одному в вогонь i воду. I вiдвертий, щиросердний Роман, i запальний,
гоноровитий, але, по сутi, добрий, як дитина, пан Мартин, i похмурий,
мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, - всi вони, не вагаючись
нi митi, грудьми заступлять його в час смертельно┐ небезпеки, як i вiн
кожного з них. I вiд того, що вони нiколи не говорили про це вголос, але
твердо знали, що iнакше бути не може, що кожен зробить те, що ма║ зробити
справжнiй друг-побратим, Арсеновi стало на душi легко i радiсно...
Справдi, один у полi - не во┐н! Це старовинний закон вояцького життя. I
скiльки разiв вiн переконувався в справедливостi цього! Мiцна ж вояцька
дружба i готовнiсть у найскрутнiших обставинах постояти за товариша - то
запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цiлим iз
найнебезпечнiшо┐ тарапати.
Охопленi спiльним почуттям, друзi довго гуторили впiвголоса, лежачи
горiлиць на землi i вдивляючись у густо-син║ небо, всiяне безлiччю
мерехтливих зiрок. До них озивався нiчним шурхотом степ: шелестiла пiд
вiтерцем тирса, цвiрчали на тисячi ладiв коники, iнодi десь, налякана
нiчним хижаком, запiдпадьомка║ перепiлка чи зiрветься з гнiздовища
бистроногий стрепет.
В долинi форкали стриноженi конi.
Нарештi на всiх налягла дрiмота.
- Спати, друзi! Спати пора! Незабаром свiтатиме, - сказав Звенигора.
Однак сам не заснув. Тихенько пiдвiвся i тiнню ковзнув до куща, де
спали дiвчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою
долонею розпущенi коси i довго сидiв нерухомий, заглибившись у сво┐ думи й
оберiгаючи сон дiвчат i товариства.
Вранцi загiн роздiлився надво║. Спихальський, Роман i Грива ще сiдлали
коней, а балкiвчани вже вiд'┐жджали. Iваник, якого Звенигора назначив
отаманом загону, гордо випинав вузенькi груди i примушував коня грати пiд
ним. Арсен побажав щасливо┐ дороги, поцiлував Стеху i гукнув:
- Ну, рушайте!
Балкiвчани вдарили коней i риссю помчали широкою долиною прямо на
пiвнiч. Коли вони сховалися за виднокра║м, Звенигора скочив у сiдло, i
чотири вершники повернули на пiвденний схiд.