"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

НЕСПОДIВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ


1

Третього дня, пiзно ввечерi, чотири подорожнi зупинилися пiд брамою
сiчово┐ фортецi. Звенигора рукiв'ям пiстоля загрюкав у мiцнi дубовi дошки.
У пiдворiттi прокотилася гучна луна.
Десь угорi, в темрявi, скрипнула хвiрточка, i сонний голос незадоволено
запитав:
- Який там чорт, прости господи, товчеться?
Звенигора мало не зареготав. Радiсть розпирала йому груди. Пiсля всього
того, що пережив у чужих краях, ось вiн сто┐ть перед ворiтьми рiдно┐ Сiчi
i сам собi не вiрить: сон це чи наяву? Нiби й не було важкого шляху до
Криму, Гамiда i Сафар-бея, гайдутинiв Младена, ненависно┐ галери, довго┐
путi через Болгарiю, Волощину i сплюндровану Правобережну Укра┐ну до тихо┐
Сули. Зда║ться, нiби вчора надвечiр ви┐хав вiн iз цi║┐ брами, а сьогоднi
вже й поверта║ться назад. I зустрiча║ його не хто iнший, як сам батько
Метелиця! Усмiхаючись невидимою в темрявi радiсною усмiшкою, Звенигора
уявля║, як там, нагорi, висунувшись iз вiконця, старий козарлюга
вдивля║ться вниз i намага║ться розпiзнати чотири постатi. Але розпiзнати
не може i вiд того злиться. I вже готовий вибухнути гнiвом i добiрною
лайкою.
Голос загримiв знову:
- Чи тобi там заклало, iдоле? Чого грюка║ш, питаю?
Тепер уже Звенигора не витримав i зареготав. Саме такi слова i сказанi
саме таким тоном, притаманним тiльки бувалим запорожцям, що не бояться нi
бога нi чорта, вiн сподiвався почути зараз вiд свого колишнього учителя.
- Пiзнаю сво┐х! - крiзь сльози i смiх промовив Звенигора. - Вiдчиняйте,
батьку Корнiю! Невже не впiзна║те?
Метелиця на якийсь час замовк. Потiм охнув i, чути було, одскочив вiд
оглядового вiконця. З надворiтньо┐ вежi знову почувся його гучний голос.
Вiн будив вартових запорожцiв, якi, нехтуючи небезпекою, спокiйнiсiнько
повкладалися спати.
- Вставайте! Та вставайте-бо, iродовi душi! Сiкачу, Товкачу, годi
спати! Прокидайтеся! Дорогий гiсть при┐хав!..
По дерев'яних сходах загупотiли важкi чоботи. Заскрипiла пiдойма,
грюкнув залiзний засув - i брама вiдчинилася. З не┐ вилетiв засапаний
Метелиця. За ним поспiшали Сiкач i Товкач, якi спросоння до ладу не
розшолопали, чого ┐х так поспiшно збудили, i незадоволено бурчали.
- Арсене! Чортяко! - вигукнув Метелиця i згрiб Звенигору в сво┐ ведмежi
обiйми. - Живий! Прилетiв, соколику! Ох ти боже!..
Вiн мiцно притис Арсена до грудей, поцiлував в обидвi щоки i, врештi,
просльозився.
Здивованi i зрадiлi Сiкач i Товкач силомiць вирвали товариша i
побратима, якого вони вже не сподiвалися побачити живого, з могутнiх рук
Метелицi.
- Арсене! Брате!..