"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Пiсля перших бурхливих проявiв радостi, коли чулися тiльки окремi
вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожнi, мабуть, стомилися i
потребують вiдпочинку.
- Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, - сказав Арсен. - Тож не
дивно, що я i мо┐ товаришi не вiдмовимось вiд вашо┐ гостинностi. Останнi
три днi мчали, мов на крилах. Скучив за товариством сiчовим та й наглi
справи... А що - кошовим i досi Сiрко?
- А хто б же? Вiдмовлявся, правда, дуже. Казав - старий став. Але ж
товариство наполягло... Та й час тривожний...
- Менi б зразу до нього...
- Чекай, чекай, хлопче! Надворi глупа нiч - а ти до кошового! Чи, може,
горить? Виспишся - а тодi роби що зна║ш! - охолодив Арсена Метелиця. -
За┐жджайте!.. Товкачу, постав коней до стайнi! А ти. Сiкачу, роздобудь
чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавiше, недотепи!.. А я
вже постою на чатах!
Пiсля сито┐ вечерi Метелиця вiдправив Романа, Спихальського i Гриву
спати, а Звенигору примусив розповiсти про сво┐ мандри i поневiряння.
Старий запорожець i його молодi товаришi, затамувавши подих, довго слухали
цiкавi розповiдi, i лише перед свiтом зморений Арсен заснув.
Вранцi вся Сiч дiзналася про повернення Звенигори. Кожен хотiв на
власнi очi побачити його i послухати про все, що вiн зазнав. Але
Звенигора, скинувши з себе турецький одяг i вбравшись за рахунок
вiйськово┐ скарбницi у новий, пiшов до кошового. Зате Спихальський, Роман
i Грива на всi заставки оповiдали про сво║ поневiряння в неволi. Особливий
успiх у запорожцiв мав пан Мартин. Розповiдав вiн цiкаво i не без гумору,
частенько ввертаючи в свою розповiдь польськi словечка i змальовуючи
Арсена мало не казковим богатирем i звитяжцем. Слухаючи його, козаки час
вiд часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навiть про трагiчнi
подi┐ з ┐хнього життя умiв розповiсти дотепно i весело. Тодi пан Мартин
реготав гучнiше за всiх, задерши голову i наставивши в голубе небо сво┐
рудi вуса-списи. Потiм набирав поважного вигляду i знову заходжувався
розважати сво┐х слухачiв новою пригодою, в якiй правда нерiдко
прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.
Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрiвся поглядом з паном Мартином -
йому запорожцi пiдсунули пiд ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усiм
було видно оповiдача. Спихальський хитро усмiхнувся, пiдморгнув i
теревенив далi:
- А ║днего разу - то було юж на Днiстрi - послав мене пан Арсен
розвiдати переправу... Шуснув я в кущi i йду собi понад берегом.
Остерiгаюсь, коб який татарин не загледiв мене. Аж патчу - бiжить до рiчки
гарненька татарочка з високим мiдним глеком на плечi. Я зупинився. Думаю,
що ж воно буде далi? Татарочка поставила глек на камiнь, оглянулась
навколо i - о, панство! - почала швидко роздягатись... Я зажмурив очi...
Потiм менi набридло стояти, мов слiпому, i я розплющив ║дне око...
- Га, га, га! - зареготали навколо запорожцi.
- Патчу - лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах...
Ох, кзус!.. А як я розплющив i друге око, вона юж встигла...
Звенигора не розiбрав, що там "юж встигла" татарочка, але по тому, який
громовий регiт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим
словом i жартом зумiв прихилити до себе козацькi серця.