"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Iшли швидко, збудженi, зi стиснутими кулаками. Звенигора i Грива
мовчали. Спихальський сипав прокльони i лайки. Врештi, йому це набридло, i
вiн замовк.
Метелиця ще здалеку помiтив, що нема║ Романа, а його друзi чимось
схвильованi.
- Що трапилося?
Звенигора коротко розповiв про лихо, що стряслося з Романом. Картав
себе, що вся вина за це нещастя пада║ на нього. Коли б не тягнув товаришiв
за собою, а сам вiднiс той фiрман, все закiнчилося б якнайкраще. А тепер -
ма║ш! Роман у темницi, i його чекають канчуки або й шибениця!
Гарячковитий Сiкач вихопив з пiхов шаблю.
- Браття, то чого ж ми тут сто┐мо! Нас б'ють, а ми, як телепнi, тiльки
придуркувато посмiхатимемось? Бiжiмо мерщiй - шаблями прокладемо собi
дорогу i визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжi, коли там
дiзнаються, що ми нiчого не зробили для визволення Романа!
- Чекай, чекай! - остудив його запал Метелиця i наморщив лоба. - Який
швидкий!.. Крiм шаблi, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь - скiльки
тут воякiв! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий рiг. I
чого тодi доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, - стрiльцiв та
сердюкiв! Сво┐х людей, а не яничарiв... Нi, так ми не визволимо Романа.
Треба придумати щось таке... - I старий козак покрутив перед носом Сiкача
сво║ю розчепiреною п'ятiрнею.
- Батько правду каже, - сказав спроквола небагатослiвний Товкач.
- Що ж тут можна придумати? - гарячкував Сiкач.
Погляди всiх звернулися на Звенигору.
- к кiлька шляхiв, - промовив Арсен. - Можна зараз напасти на варту i
спробувати визволити Романа. Спочатку я так i хотiв зробити. Але я згоден
з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не пiдходить. Когось ми уб'║мо,
хтось iз нас загине. А головне, невiдомо, чи пощастить визволити Романа...
к другий шлях - законний. Просити князя Ромодановського i гетьмана
Самойловича. За кiлька днiв ми будемо у них. Одного ┐хнього слова досить,
щоб наш товариш знову був на волi. к i третя можливiсть...
До гурту запорожцiв швидко пiдiйшов незнайомий стрiлець, i Звенигора
замовк. Стрiльцевi було рокiв тридцять, але невеличка темно-руса борiдка i
такий же темно-русий, . пiдстрижений пiд скобку чуб, що вибивався з-пiд
шапки, робили його старшим, поважнiшим. Привiтавшись, стрiлець звернувся
до Звенигори.
- Я хочу повiдомити вам дещо про вашого друга...
- Про Романа? Хто ти такий? I чому турбу║шся про нього?
- Не дивуйтеся, братцi, - усмiхнувся доброю усмiшкою незнайомець. -
Мене звуть Кузьма Рожков... Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив,
як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Во┐нова...
Я, щоб ви знали, як i вiн, туляк...
- Ти ранiше знав Романа?
- Нi, та хiба це ма║ значення? Я знаю Трауернiхта i чув про нього ще
дома... Справжнiй собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двiр
червоного пiвня, я дав собi слово зробити все, щоб допомогти земляковi.
Запорожцi щiльнiше оточили стрiльця. У Звенигори загорiлися очi.
Несподiвана допомога була дуже доречна.
- Де зараз Роман?