"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

виклю║!.. Пани скрiзь однакi, хай ┐м грець! Боярин вiдмовився допомогти!
- То ма║мо шаблi в руках! - домагався свого запальний Сiкач. - Силою
визволимо Романа! пдьмо негайно!
- А то, панове, думка! - пiдтримав його не менш гарячкуватий
Спихальський. -Гайда на Сiч! Вiзьмемо пiвкуреня козакiв, повернемося до
Чигирина - хай тодi начува║ться тен шваб!
Почалася суперечка. Сiкачевi i Спихальському протистали Метелиця i
Товкач.
- Ви як маленькi дiти! - сердився Метелиця. - Шаблями! Шаблями! А що з
того вийде - не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про
все дiзнаються, подивляться, винюхають, а тодi й вiзьмемося за дiло! Треба
обхитрити Трауувер... Траер... Тьху, чорт, язика злама║ш, поки вимовиш!..
Травернiхта, грiм на його голову!
- Батько правильно мислить, - сказав Звенигора. - Наослiп нападати -
карк зламати! Пошука║мо iншого шляху, розумнiшого. Не завжди ж треба на
рожен перти! Але це - в майбутньому. Вируша║мо назад завтра. По дорозi я
хочу на пiвдня заглянути додому, якщо ви згоднi...
Арсен скучив за рiдними, за Младеном, Якубом, а особливо за Златкою.
Якщо ранiш, навiть у неволi, вiн спав безтурботним молодечим сном, то
тепер вечорами довго не мiг заснути. Перед очима зринали картини минулого,
довго i невiдступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорого┐ дiвчини. Як
┐й там, у Дубовiй Балцi? Що робить? Про що дума║? Чи не жалку║, що по┐хала
з ним у чужу кра┐ну?
Товаришi зрозумiли його почуття.
- Безперечно, за┐демо, - сказав Метелиця.
А пан Мартин аж просяяв: йому й досi згадувалися смачнi пирiжки з сиром
i сметаною та шулики з медом, якими пригощала ┐х Арсенова мати. Того дня
вiн уперше за багато рокiв по-справжньому вдосталь поласував смачною ┐жею.
Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по-людськи.
- Ще б пак! - крякнув задоволено пан Мартин. - Чом би нам i не за┐хати?
Для козака сто верст - не гак, коб лиш попо┐сти всмак!
Усi засмiялися. Навiть новi друзi поляка - Метелиця, Сiкач i Товкач -
уже знали, що пан Мартин ласун, i завжди лишали для нього кращi шматки.
Незважаючи на щоденнi пере┐зди та турботи, вiн за час мандрiв i життя на
Запорожжi вiдгодувався, налився здоров'ям, викохав чудовi вуса, що вже не
обвисали вниз, а стрiмко розходилися вбоки i навiть трохи випиналися
наперед, i, за запорозьким звича║м, поголив голову, залишивши на тiм'┐
пишного рудого оселедця. Всiм сво┐м виглядом, навiть одягом вiн зараз
скидався на бувалого запорожця, i тiльки окремi словечка та польськi
звороти в мовi видавали його походження.
- Я теж не вiд того, - пiдтримав Арсена i старий Метелиця.
На тому й порiшили.
На другий день вранцi ад'ютант во║води вручив Звенигорi листа кошовому
i двадцять п'ять золотих червiнцiв - нагороду за важливу вiстку.
Зоставатися надовше в таборi, що кишiв вiйськовим людом, не було потреби,
i запорожцi помчали до Дубово┐ Балки.



5