"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ще здалеку, пере┐жджаючи вбрiд Сулу на мiлинi, запорожцi помiтили в
хуторi якесь дивне i незвичайне пожвавлення. Посеред хутора, на вигонi,
стояв натовп, чувся гул стривожених голосiв, крiзь який проривалися окремi
вигуки i голосiння.
- Що воно там за оказiя? - спитав пан Мартин.
Звенигора стривожився. Пiдвiвшись на стременах, намагався розгледiти,
що дi║ться на майданi, але, крiм строкатого жiночого вбрання, солом'яних
брилiв та шапок-бирок, не побачив бiльш нiчого.
Не роздумуючи довго, погнали коней лугом i незабаром вихопилися вузькою
хутiрською дорiжкою на широкий вигiн.
Тут зiбралося майже все населення Дубово┐ Балки. Одного погляду на
зажурених, заплаканих жiнок, принишклих дiтей, стурбованих старих
чоловiкiв сивих дiдiв, а особливо на озбро║них по-похiдному козакiв було
досить, щоб зрозумiти, що тут виряджають на вiйну.
На запорожцiв усi звернули увагу. До Звенигори крiзь натовп продерлася
заплакана жiнка, схопила за стремено. Арсен стримано привiтався.
Жiнка пiдвела вгору розпухле вiд слiз обличчя.
- Арсенчику, голубчику, скажи ти мо║му кайвiровi, - може, хоч тебе вiн
послуха║! З того часу, як при┐хав з тво║ю сестрою, мов пiдмiнило чоловiка,
- все вида║ себе за вояку! Замiсть того, щоб косити та жати, стриба║ на
коня i мчить у степ. Там шаблею руба║ будякам голови, стрiля║ з мушкета...
Все пнеться в козаки... А сьогоднi - голiвонько моя бiдна! - разом з усiма
збира║ться до вiйська! Кида║ мене з дрiбними дiтками сиротою нещасною...
А-а-а!
Вона прихилилась до Арсеново┐ ноги i заридала.
"Кайвiр" стояв збоку, похмуро глипав на дружину i на запорожцiв. Це був
Iваник. Вiн мав при боцi шаблю, а в руках - мушкета. Козацький жупан
брижився на його утлих плечах, шапка налазила на самi вуха, та чоловiчок
цього не помiчав i хвацько пiдкручував рiденькi вуса.
- Зiнько, годi! Поплакала - i досить! Однак буде по-мо║му...
Зна║ш-ма║ш... Як надумав - так i зроблю!.. Турки йдуть, а я сидiтиму,
гада║ш, у запiчку? Нi, нi, я воюватиму! Ще, чого доброго, якогось пашу
притягну тобi на арканi...
- А щоб тебе потягло до виру, iроде! Як ти оце з мене жили тягнеш! -
Огрядна молодиця пустила стремено i накинулась на чоловiка. - Бодай я
забула той день, як стала з тобою пiд вiнець, бродяго несусвiтнiй!
Звенигора не мав часу слухати прокльони i плач розхвильовано┐ жiнки й
торкнув коня. Ще здалеку вiн впiзнав Стеху та Златку, якi, розштовхуючи
людей, бiгли до нього.
- Арсене!
Обидвi мчали поряд, але перед самим конем козака Златка раптом
зупинилась нерiшуче, а Стеха пригорнулася до брата. Нахилившись i
поцiлувавши сестру в розпашiлi ┐доки, Звенигора простягнув руки до Златки,
нiби пiдбадьорюючи ┐┐. Златка оглянулась навкруги. Сотнi очей в цю мить
звернулись на не┐. З цiкавiстю слiдкували за кожним ┐┐ рухом i поглядом.
Бачачи, що дiвчина все ще вага║ться. Арсен порiвнявся з нею. I раптом,
несподiвано для всiх i в першу чергу для само┐ Златки, пiдхопив ┐┐ попiд
руки, пiдняв i посадив поперед себе на коня.
- Ой, любий, що ти робиш? - шепнула злякано дiвчина. - Люди ж!