"Володимир Малик. Фiрман султана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Отамани привiталися до турецьких послiв.
- Привiт i шана! Честь i повага! Кошовий отаман преславного вiйська
Низового Запорозького чека║ на вас, посли!



2

- Заходь, Арсене! - почувся голос кошового.
Звенигора зайшов - i зупинився бiля порога: за столом, що стояв
углибинi велико┐ свiтлицi, сидiли дво║ - кошовий Сiрко i Свирид
Многогрiшний. "Що за день сьогоднi! - подумав запорожець. - Бракувало ще
зустрiтися з Сафар-бе║м!"
Вiн пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той
Многогрiшний, якого вiн знав у Туреччинi. Де й подiлися миршавiсть i
виснаження! Свирид погладшав i нiби помолодшав. На ньому добре лежав
червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м'якi чоботи на
пiдковах.
- Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вiтром?
Сiрко у вiдповiдь кивнув головою. Многогрiшний поважно встав i згорда
вклонився.
- Чолом, козаче. А прибув вiтром попутним - до батька кошового вiд
князя Укра┐ни Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також - як
провожатий посольства турецького султана до запорозьких козакiв. Величай
мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.
Звенигора мовчки вклонився, але не приховував того, що диву║ться, як
змiнився дядько Свирид; пиха, що так i просвiчувала в його очах i на
всьому округлому обличчi, видавалась козаковi смiшною. Запорожцевi було
вiдомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрiй пiсля багаторiчних
поневiрянь у татарському та турецькому полонi згодився пiд тиском яничарiв
проголосити себе князем
Укра┐ни i навiть брав торiк участь в облозi Чигирина. Правда, вiйсько
його складалося з татар, якi на чолi з турецьким агою Аземом не стiльки
штурмували Чигирин, скiльки дивилися за тим, щоб ┐хнiй "князь" не
переметнувся на бiк урусiв. Та було в нього i вiсiмдесят козакiв з тих
невiльникiв турецьких, якi, щоб урятувати життя, зголосилися служити у
вiйську падишаха. Пригадавши, що Многогрiшний умовляв невiльникiв у
Семивежному замку в Стамбулi йти на службу до туркiв, Звенигора зрозумiв,
як вiн опинився у вiйську Юрiя Хмельницького. Але з чим вiн прибув на Сiч?
Плин Арсенових думок порушив Сiрко: кошовий, очевидно, продовжував
попередню розмову.
- Бог - свiдок душi мо║┐: я нiколи не ходив з вiйськом на Укра┐ну, щоб
розоряти вiтчизну свою! Не хвалячись, iстинно кажу: всi мо┐ турботи i
старання були направленi на те, щоб завдати шкоди нашим одвiчним
ворогам-бусурменам. I тепер, на схилi рокiв мо┐х, я думаю не про владу й
почестi, не про вiйськовi подвиги, а про те, щоб до останнiх днiв мо┐х
твердо стояти проти тих же давнiх ворогiв наших - бусурменiв... Отак i
передай князевi сво║му Юрiю!.. А ще скажи: турки й татари стiльки горя й
зла завдали народовi нашому, стiлькох наших людей порубали, а iнших
заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би Юрась Хмельниченко