"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

надто заповзялася (й що тут скажеш, усе правильно), навiть була виставила
за рогом будинку пост з фотоапаратом - фiксувати документально на плiвцi
тих, що запiзнилися. Того ж дня склодув Коли сумлiнно виклацав з свого
укриття плiвку, проявив i викле┐в фотокартки пiд убивчим гаслом: "Ганьба
порушникам трудово┐ дисциплiни". Третiм у тiй галере┐ був фотопортрет
Павла Андрiйовича Корецького. Портрети зняли через пiвгодини, проте вже
пiсля того, як усi встигли подивитися й насмiятися всмак.
Коли Дмитро Iванович побачив у руках Лепехи списки, вiн вiдчув, як йому
в грудях щось гидко тенькнуло, вiн розсердився на ту свою малодушнiсть i,
мабуть, тому сказав з невластивою рiзкiстю:
- Не обрид вам, Наталi║ Кирилiвно, цей нагляд? Тiльки марну║те свiй i
чужий час.
В очах Лепехи засвiтилися жовтi вогники, хоч очi залишилися незрушними
й безбарвними, як i допiру, вимовила твердими губами:
- А ось зараз побачимо, хто його змарнову║. Вони вирушили в рейд.
Попереду Лепеха, неприступна, безкомпромiсна, майже урочиста, за нею
Марченко - ображена гiднiсть i справдi трохи сердитий, позаду - серйозний
i зосереджений Корецький (хоч обо║ - i Дмитро Iванович i Наталiя Кирилiвна
- знали, що та серйознiсть - удавана, прибрана з обов'язку).
У першiй кiмнатi не було нiкого. На вбитому в стiнку шафи цвяшку висiв
свiтлий плащ, але його могли залишити ще вчора. Лепеха подивилася на
Марченка значуще, а Корецький вiдвiв погляд убiк. У другiй кiмнатi гудiла
клiматична установка i хурчав млинок витяжки, на лiвому столi стояла
реторта, валялися якiсь папiрцi, але теж було порожньо. До дверей третьо┐
кiмнати Марченко пiдiйшов перший, ухопився за ручку обома руками, немовби
намiрився вирвати ┐х з завiсами. Ним колотив гнiв. На ту мить вiн уже
забув, що допiру думав, нiби його вже нiщо й нiколи не виведе з рiвноваги,
нiяка буденна су║та не зiпсу║ настрою, все те прах, не вартий, аби на
ньому обшмульгу-вати нерви. Вiн був упевнений, переконаний глибинно, що
того вже не забуде, що нiякi житт║вi турбацi┐ не зрушать його з
фiлософського спокою, що вiднинi вiн житиме iнакше. I от уже забув. Усе те
стерлося само по собi, згинуло в одну мить. Вiн задихався од гнiву.
Злостився на тих, кого донинi любив, кого поважав, на тих, кого толерантно
терпiв,- на всiх одразу. Вони пiдло користувалися його добротою, його
лiбералiзмом. Користувалися завжди. Вiдмiчали тихцем у журналi тих, хто
запiзнився або й зовсiм не прийшов на роботу (звичайно, не приходили
тiльки з якихось поважних причин), з його лабораторi┐ найменше людей
виходило на недiльники та ┐здили в колгоспи - вiн усе те бачив, зрiдка
зауважував, iнодi вдавав, що не бачить. Вiн справдi був добрим за вдачею,
доброта становила одну з його сутностей. Частину його сутностi. Бувало,
вiн спалахував. Навiть згарячу казав дурницi. Проте швидко вичахав i
першим пiдходив до того, на кого щойно
кричав.
Але бiльше вiн не подару║. Такого свинства не сподiвався зроду-вiку.
Вiд сьогоднi вони в нього попуску не матимуть. Так, так, плювати йому на
холодний, крiзь двi крижинки погляд Лепехи, на похмуре зауваження, а може,
навiть офiцiйну догану Корецького, рiч не в тому - вiн сам наведе лад. В
ту мить йому пригадалися слова, що вiн ┐х жартома часто цитував у
лабораторi┐: "Жоден громадянин через мене не одягнув чорного плаща". Слова
належали Перiклу, вождевi афiнсько┐ демократi┐, вiн цитував ┐х якось так,