"Юрий Мушкетик. Крапля кровi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

в лiкарнянiй пiжамi. На щоках його - двi круглi, мов у дiвчини, ямочки,
очi великi, довiрливi. В руцi трима║ годинника, крутить з нiяковостi
головку вже й так до кiнця заведено┐ пружини. На його обличчi - посмiшка,
готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум'ям. I прiзвище в хлопця нiби
зумисно до оцих ямочок i рум'янця, - Соловейко. Вадим Соловейко.
- Професоре... Ви пробачте... Хто менi робитиме операцiю?
Холода не здивували анi цi вiдвiдини, анi це запитання.
- Маю робити я.
- А це... - посмiшка стала вкрай нiяковою, вона ледве трималася на
вустах, - дуже небезпечно?
- Бачите... Сiдайте сюди. Все безпечно й небезпечно...
- Нi, не те... - перепинив Вадим. - Я... Ну, як би вам. Та от... Ви,
звичайно, не повiрите. Подума║те, що там вiн... Але... Я iнженер, фiзик. Я
розрахував апарат, яким можна просвiчувати металевi предмети. Ну, скажiмо,
рейки. Апарат зовсiм вiдмiнно┐ од попереднiх конструкцiй. Ультразвуковий.
Ми з хлопцями вже конструю║мо його. То... Якщо небезпечно... Щоб вiдкласти
операцiю... Адже я знаю - прочитав усе по сво┐й хворобi, один день чи
мiсяць для не┐ важать однаково. Ми б скiнчили... Й тодi вже...
- Ультразвуковий?.. Просвiчувати? Прокiп Гордiйович склав на купу
папери, посунув на край столу.
- Щодо операцi┐... Хто може достеменно сказати: важить чи не важить.
Така склалася думка. Хоч взагалi майже всi хвороби прогресують з часом...
Апарат... - живе зацiкавлення трiпотiло вогником в його мiнливих
темно-сiрих очах. - Ви зна║те, отакий збiг... Я теж морокую над чимсь
подiбним. Тiльки менi - просвiчувати не сталь, а значно м'якiше... А може,
й твердiше. Людей. Ну ж, ну... Цiкаво, вiд чого ви танцю║те. В мене поки
що найскладнiше - електрод...
I Холод, i Соловейко забули, що звело iх в цьому кабiнетi. В'язали
розмову, аж поки за вiкном, у небi, не зайнялася вечорова зiрка.
Вадим першим помiтив ┐┐, вказав за вiкно:
- Моя зiрка. А може, наша? - i посмiхнувся.
Ця зiрка щовечора загляда║ до кабiнету Прокопа Гордiйовича, морга║ йому
на спочинок. Зараз Холоду спало на думку, що зоря так само займеться й
сьогоднi, i завтра, й позавтра. Займеться зоря...
А може, й вона вже давно згасла i крiзь свiти променить тiльки ┐┐
свiтло. Згасла зоря... Згасло людське життя. Людини теж уже нема, а ми
говоримо: вона серед нас. Погасла зiрка розiлл║ться свiтлом по iнших
планетах. Людина лиша║ться серед живих сво║ю лагiднiстю i добротою,
любов'ю i ненавистю. Щоправда, декотрi прагнуть вкарбуватися пам'ятником,
злою, нав'язаною iншим, волею, але те - тлiннiше за перше. Так нiщо не
зника║ в безкрайому свiтi. I Соловейко незримо житиме в близьких людях
сво║ю посмiшкою, сво┐м, може, й невиказаним коханням, сво║ю, нехай ще
невеликою, працею. А в Прокоповi Гордiйовичу його життя проросло думкою.
Про апарат. Отим, що лишилося в пам'ятi з Соловейково┐ розповiдi.
Холод впiймав себе на таких думках, зiтхнув. Це вже, мабуть, роки.
Ранiше вiн думав iнакше. Простiше: операцiя. Смерть. Виграв чи програв.
Хоч гiркоту в душi нiс таку саму.
Прокопу Гордiйовичу гризота ще й тому, що мимоволi сказав хлопцевi
неправду. Йому довелося робити по швидкiй допомозi iншу операцiю, рятувати
жiнку, матiр, на котру чекало дома тро║ дiтей. Оперувала молодого iнженера