"Юрий Мушкетик. Крапля кровi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

його помiчник, доцент Золотар. Прокiп Гордiйович прийшов, коли життя
Соловейка вже неухильно падало по той бiк не видимо┐, але вiдчутно┐
лiкарями гранi. Але, напевне, й вiн би нiчого не зробив. Все виявилося
складнiшим, нiж показали аналiзи, нiж навiть гадали вони, лiкарi.
Холодовi думки урвалися зненацька.
Розчахнулися, нiби в них вдарили мiцним дубовим тараном, дверi,
затремтiла, розсипалась на друзки тиша кабiнету. А ┐┐ й далi трощив
високий, дзвiнкий з радостi, голос:
- Вiкторiя, Прокопе. Вiкторiя!
Чоловiк, котрий вбiг до кабiнету, зштовхнув Холода з стiльця, вхопив
попiд силу, пiдняв i закрутив довкола себе, аж папiрцi сполоханою
голубиною зграйкою спурхнули з столу i розлетiлися по пiдлозi.
Холод обережно, але рiшуче визволився з цупких рук. Чоловiк ще ступив
слiдом, вiдтак втомлено махнув рукою.
Вiд Прокопа Гордiйовича був нижчим мало не на голову, але - мiцний,
кремезний. На здоровiм виду палахкотливими рум'янцями - радiсть. Вiн
бурхав нею, клекотiв, готовий щедро розплескати ┐┐ на всiх, а найперше -
на Холода.
- Ух... Мало не пiдiрвався, - сказав захекано. - Важенний ти став,
набира║ш кiлограми. А пам'ята║ш, як ногу вивихнув i я тебе вiд озера до
гуртожитку тербичив? Пiвтора кiлометра. - Вiн уже визбирав папiрцi, але й
далi збуджено кружляв по кабiнету, потирав руки. Вони в нього - бiлi,
чутливi, справжнi руки лiкаря. I рухи ┐х - легкi, красивi, здавалося, вiн
розгладжу║ оксамит. - Розумi║ш - циганка. Отакенна! Через праве
передсердя, - мовив уже тихiше, бо упiймав щось в нашорошенiй тишi
кабiнету, в Холодовiй постатi. Запитав стурбовано:
- Щось сталося? Може, отой хлопець, фiзик?.. Прокiп Гордiйович ствердив
Бiланiв здогад ледь вловимим порухом повiкiв.
Iншого разу вiн би сам застусав Олександра. Адже в того - незмiряна
радiсть. Сьогоднi Бiлан зробив першу операцiю на серцi. Операцiю, котро┐
прагнув i на котру не зважувався багато рокiв.
- Так... - Холод мiцно потиснув рукою за плече Бiлана. - Так...
- Що ж у нього?
- Тромб. Ще менi довелося по швидкiй допомозi... Варвара Iванiвна
робила. Ти зна║ш, скiльки вона таких операцiй... Але не стало i ┐┐ сил...
Я вперше побачив, як у не┐ тремтiли руки. Навiть затискувач не на венозну
судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме пiдiйшов...
- Що ж. Прокопе, - по довгiй мовчанцi тихо мовив Олександр Кiндратович.
- Ви зробили все, що могли. Сумлiння тво║ не мусить квилити. I... не
починати ж нам тi║┐ розмови... Пам'ята║ш мою першу невдалу операцiю? Хотiв
я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до сьогоднiшнього дня. Ти
розумi║ш, рентген показав, що голка...
Несамохiть Бiлан знову розповiдав про свою операцiю. Про страхи, про
вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його
пальцiв випорску║ людське життя. Вiн знову серцем виболiвав операцiю.
- Ти... не слуха║ш, - нараз зупинився, ерiшуче орсонув Холод" за рукав.
Потiм щось згадав, поглянув а годинника, котрий лежав на столi. - Прокопе,
ми вже апiзню║мося.
Рiзко, пронизливо загув за вiкном, унизу, високою трубою завод, i гук
той, здалося Прокоповi Гордiйовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей