"Юрий Мушкетик. Крапля кровi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

свердлячий звук пробудив його.
- Запiзню║мося?
- А так. Вибирати ж ма║мо... Тебе.
Холод справдi забув за те. Всi думки з голови витисла чорна жалоба.
Тiльки зараз Прокiп Гордiйович пригадав, що сьогоднi мали вiдбутися вибори
голови Хiрургiчного товариства республiки. Знав вiн i те, кого
порекомендовано на цю посаду. Такi та║мницi найперше влiтають у вуха тих,
хто б мусив довiдуватись про них останнiм. Звичайно, виповiв ┐┐ йому
Олександр. I Холод тодi перед ним не крився, що прийме ┐┐ без вагання. А
тепер... Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.
- Гаразд. Я тiльки мушу... Запис на останню сторiнку. В iсторiю
хвороби.
- Напише асистент чи Варвара Iванiвна. Вона он там, пiд дверима. А в
дворi - нашi абiтурi║нти. Теж хочуть пiти на тво┐ вибори, - примружив у
спiвчутливiй i пiдбадьорливiй водночас усмiшцi живi очi.
Прокiп Гордiйович ще мить повагався i повiльно перегорнув останню
сторiнку сумно┐ лiкарняно┐ повiстi Вадима Соловейка.
Доцент Золотар сидiла за маленьким столиком у коридорi. Побачивши
Прокопа Гордiйовича, тiпнулася злякано, ще нижче схилила голову. На ┐┐
блiдих щоках - два вологi слiди.
- Що це ви, Варваро Iванiвно, - нахилився над нею Олександр
Кiндратович, - у всiх на очах...
- Коли ж... такий розумний i хороший хлопець, - мовила зовсiм не
по-лiкарськи, а просто по-жiночому доцент. I чоло ┐┐ болiсно зморщилось, а
на вiях знову заблищали сльози.
- Крiпiтеся, - суворо мовив Холод. I, також суворо, але трохи м'якше: -
Там, у кабiнетi, iсторiя хвороби Соловейка.
В Прокопа Гордiйовича вiдчуття, нiби вiн щойно ступив босою ногою на
гостру склянку. I мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може обiйти ту
стежку. Але щось не дозволя║ йому того. На лавочцi, пiд липою, сидить
досугий, бiлий як лунь дiд. Дiд Соловейка. Сидить уже давно в камiннiй
нiмiй скорботi. У нього нема║ слiз. У нього вже нема║ нiчого. Йому не
можна говорити слiв утiхи. Треба шанувати людське горе.
- Якось би забрати його звiдси, - вказав Бiлановi очима на схилену
постать Холод. - Але куди? Одинокий вiн. Хлопець казав, ║ в них якiсь
родичi на Солом'янцi.
- Виклич машину...
- Нi, вже сам. Бо хто зна, чи ║ там хто-небудь.
- Прокопе Гордiйовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дiдуся. Вам
же нiколи...
- Лiля. Ми ж хотiли...
Вони стояли поруч. Холодiв Олег i Бiланова Лiля. Олег - високий,
незграбний - нестеменне батько. Тiльки очi - неспокiйнi, i брови тонкi,
нервовi. Лiля - тендiтна, струнка, на диво гарна. Надто несподiвано
гармонували в нiй тугi чорнi брiвки i буйна хвиля золотого, шовкового
волосся.
Дiвчина стрiпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.
- А хто ж його, Олегу... Ми на кiнець встигнемо. Олег мовчав, не
наважуючись заперечити Лiлi. Прокiп Гордiйович iшов униз звивистою дорогою
поруч Олександра Кiндратовича, а в душi до одно┐ гризоти долучилось ще