"Юрий Мушкетик. Обвал (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Знову два удари. "А директор?" "А публiка? Поглянь на гальорку. А
бельетаж?"... Ми уявля║мо, яка панiка вчинилася за кулiсами, як iз жахом
розбiга║ться партер, поки i його не "сопричислили" до тi║┐ ж категорi┐
дубiв-пелинiв, i заходимось од смiху. Менi неймовiрно подоба║ться Едикiв
смiх. Ми розумi║мо, що декому, наприклад, Любi, наша вигадка здалася б
песмiшною, але вони - поза колом.
Мабуть, Любi трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи
блазнiвське, а трохи чарiвне, чимось схоже на оте гоголiвське, окреслене
Вi║м, коло; я розумiю ┐┐: сам колись ходив по зовнiшнiй орбiтi подiбного
кола. Це було тодi, коли Люба почала брати Едика на дитячi ролi в п'║си, у
яких грала сама. Тодi ┐┐ поймали справжнi великi гордощi - мати i син
грають матiр i сина, грають чудово, - вона мовби пiдносилася над буднями
життя й... трошки надi мною - засмиканим ординарним лiкарем районно┐
лiкарнi. Свiт мистецтва не зна║ районiв, високi душi спiлкуються поза
часом i простором па всiх паралелях i меридiанах. Коли вони з Едиком
поверталися з Будинку культури i сiдали удвох вечеряти, Люба якийсь час
ледве чи й помiчала мене, ┐й доводилося докласти зусиль, щоб остаточно
спуститися па цей, не завжди вмiло вимитий мною, лiнолеум, за цей
посмугований кухонним ножем стiл, до цих магазинних, товстих, пружинних,
що з них витiка║ руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали ┐х, збудженi,
згадували якiсь сцени з щойно бачено┐ вистави, мистецький азарт грав па
┐хнiх обличчях. Я ж сидiв, неначе виготовлений iз пап'║-маше.
Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рiшуче вiдмовився ходити з
Любою на репетицi┐ та вистави. Я й сьогоднi доконечно не знаю, чому вiн
порвав, як кажуть у високому мистецькому свiтi, зi сценою. Адже спочатку
вельми втiшався тим. I не пам'ятаю жодно┐ невдачi, жодно┐ прикростi, якi б
спiткали його на сценi. Маю деякi пiдстави тлумачити Едикову вiдмову трохи
iнакше: вiн зрозумiв, iцо став мовби iграшкою в Любиних руках, що все це
врештi-решт не до кiнця серйозно, одна гра ║ лише часткою iншо┐ гри. I хоч
я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення ┐хнiх пiзнiх
мандрiвок, опiвнiчних вечер на кухнi, його вiдмова стала мовби нашою
першою з ним солiдарнiстю, чоловiчою й сiмейною, нашою спробою окреслити
свое, нехай i примарне, коло, те гiрко образило Любу, й вона довго не
могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим i зараз, хоч
водночас трошки й радi║: адже це ┐┐ син i ┐┐ чоловiк мiцно тримаються за
руки. I нехай ми в якомусь сво║му космiчному колi, але те коло - не зовсiм
справжн║: на грiшнiй землi, у власнiй квартирi ми тупа║мо смиренно i ┐┐
велiння сповня║мо ревно.
Люба сiда║ на кра║чок стiльця. Вона сувора й урочиста. Ми теж
напуска║мо на сво┐ обличчя вiдповiдного виразу й сiда║мо на стiльцi. Проте
Едик не може приховати усмiшку. Та усмiшка, зда║ться менi, не ображав
матiр, скорше проща║ ┐й старорежимнi забобони.
- Пора, - тихо ворушить ледь пiдфарбованими губами Люба.
Вони у не┐ невеликi, в мiру повнi, чутливi. I сама Люба ще досить
молода жiнка, тонка в талi┐ (стежить за собою), струнка, у не┐ дуже гарне
бiляве волосся, яке хвилею опадав ┐й на плечi. Можливо, я трохи
пiдмальовую власною уявою цей портрет, бо й досi трiшки закоханий у
дружину або хоч у пам'ять про ту дiвчину, з якою колись стояв на мосту над
рiчечкою Криiгичанкою, але так про не┐ кажуть усi мо┐ знайомi. При тому
Люба певна себе, умi║ якось так триматися, що викликав у всiх повагу. Я