"Юрий Мушкетик. Обвал (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розумiю, що в очах чоловiкiв (менi зда║ться, що вони пасуть мою Любу
очима) безнадiйно програю поруч iз нею: у мене й статура не молодецька,
черевця, правда, нема║, але вiсiмдесят два кiлограми при зростi метр
сiмдесят три - теж немало, i почала проглядати пролисина, i зморшки на
лобi та обличчi (весь вiк Люба менi казала: не морщ лоба, будуть зморшки,
на ┐┐ й вийшло); а саме обличчя - темне, неначе я не лiкар, а бригадир
рiльничо┐ бригади, темпе, ще й клинцем донизу, а чуб рiдкий i чорний, як
смола, з бiлими нитками сивини - людського бабиного лiта. Щоправда, зараз
я важу не вiсiмдесят два кiлограми, а сiмдесят сiм. Сiмдесят сiм, i ще й
далi втрачаю вагу. Сам не знаю, вiд чого. Щось у мене сталося з легенями -
не лiкарський вислiв, але iнших слiв я не знайду, жоден наш лiкар не мiг
поставити остаточно дiагноз, рентген же дав якусь темну пляму...
Темно-сiру пляму, дуже схожу... Я не називаю того слова навiть у думцi.
Декотрi мо┐ колеги радили лягти на клiнiчне обстеження в онкологiю, але я
вiдмовився. Признаюся, я не вiрю в реальнiсть ┐хнiх пiдозр. Та й усi iншi
аналiзи заперечують можливiсть такого дiагнозу. Скорше всього це наслiдки
запалення легенiв, на яке перехворiв минулого року. Звичайно, я не можу
зовсiм абстрагуватися вiд тих химерних думок. Тiльки невiгласам зда║ться,
що лiкар почува║ться майже безсмертним, що лiкарський фах привчив його до
думки про смерть. Працю║ у нашiй лiкарнi старий невропатолог. ┐х четверо
лишилося з курсу, i коли помер ще один - четвертий - вiн три днi не
виходив на роботу: надто близько упав снаряд, контузив його психiку. А
люди йдуть до нас, як до безсмертних, ось навiть учора... Прийшов до мене
шофер. Здоровий, як лут, пудову гирю перекида║ через власну хату, а в очах
- страх, неначе розлитий по чистiй водi мазут. Вiн мене переживе разiв
три. Дивиться, як на Iсуса Христа, який може зробити чудо. I я зробив.
Тiльки-но сказав, щоб одягав штани й бiльше не приходив, вiн аж
пiдстрибнув, побiг i вже за порогом забув про новоявленого Iсуса Христа. А
цей Iсус - рiч звичайнiсiнька - зовсiм не безсмертний. Вiн тiльки не
допуска║ до критично┐ подiлки тi║┐ чорно┐ думно┐ хмари, вiдсову║ ┐┐,
трима║ на овидi. А з не┐ крешуть i крешуть блискавицi, i попiлюють вони...
прямо в серце.
Я захопив iз собою рентгенiвськi знiмки легенiв. Покажу в Ки║вi якомусь
свiтилу.
У тролейбусi ми з Едиком знову скоморошили, хоч i непомiтно для iнших.
Менi чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен пiдтримувати Едикiв
бойовий дух. Увiйшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, вiн
нiкого не помiчав, усiм сво┐м виглядом показував, що не звик ┐здити
громадським транспортом, i Едик легенько постукав кiсточками пальцiв по
стiнцi тролейбуса, а тодi ще й помахав рукою вгорi. Я кивнув головою -
"звичайно ж, дуб, тiльки високий". Люба намагалася приструнити нас
поглядом, але це ┐й не вдавалося. Вона пошепки вiдчитувала нас за
несерйознiсть, легковажнiсть. Особливо мене, Я трiшки здивувався: невже не
розумi║, що я вболiваю за сина не менше, нiж вона, а все це просто
бравада? Справдi, думаю про перше серпня, й менi аж протягом вi║ попiд
серцем. Сам не розумiю, чому: ну, не поступить зараз, поступить пiсля
армi┐, i наплювати менi, що там подума║ хтось iз колег, знайомих:
нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболiваю за Едика, як
переживе це вiн. Такий не впевнений у синовi? Начебто нi. Проте не знаю,
не знаю. Знаю тiльки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо