"Юрий Мушкетик. Обвал (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Просто тепер я не досадую, не нервуюся, спокiйно набираю кiлькiсть очок,
на яку здатний. Може, саме через це й настала, як кажуть спортсмени,
стабiльнiсть i майже не бува║ зривiв.
Ми з Любою вийшли и коридор - до купе зайшли i почали розташовуватися
двi молодi жiнки. Двi смаглявi чорнявки в квiтчастих косинках i рясних
сукнях, ┐м рокiв по тридцять, замолодi, щоб я пiдбивав клина, й застарi
Едиковi. Тьху, верзеться казна-що старому дурневi. Он Едика й досi нема║.
Люба нерву║, вийшла з вагона - до вiдходу по┐зда лишилося сiм хвилин.
Всiма сво┐ми кiлограмами я повис на блискучiй ручцi, зсунув униз вiконну
раму. Прибiг захеканий Едик з однi║ю пляшкою води. На перонi Люба
поглядала на годинник.
- Котлети... найперше по┐жте котлети, - поспiшливо давала останнi
вказiвки.Ковбаса може полежати. I слухайся Аркадiя Васильовича.- Дзвякнули
буфери, роздушили ще якiсь ┐┐ слова. Вагон повiльно покотився по рейках.-
Дивися ж, тiльки з щитом, - казала вона мовби жартiвливо, а в очах стояла
строга темнота. У тiй темнотi я блукав не раз. Я i любив i проклинав ┐┐
водночас.- Iнакше - краще не вертайся.
Менi стало украй прикро. Вперше за останнi днi. Я розумiв, що означали
Любинi слова... О, вони мали безлiч значень. Мусиш зробити будь-якою
цiною. В тебе там знайомi, друзi. Використай ┐х на повну катушку. Вмри, а
свого досягни. Iнакше ти не чоловiк, а ганчiрка. Iнакше я зневажатиму тебе
до кiпця життя.
Я навiть не оджартувався: мовляв, якщо на щитi - менi вже буде байдуже.
I жарт не смiшний, та й не хотiлося. Чомусь запекло пiд серцем. Хiба можна
виряджати в далеку дорогу близьку людину з таким напуттям? I взагалi, хiба
можна класти такий тягар у душу рiдно┐ людини? Чи навiть у будь-чию душу.
Адже моя душа й так... i так розiпнута на ста вiтрах. Я теж люблю сина. З
iншого боку - я не послiдущий негiдник. А хто я такий насправдi - не знаю.
Вважаю себе порядною людиною. Але усi вважають себе порядними людьми,
навiть лютi крадi┐ i зрадники. Тiльки в них трохи iнша фiлософiя
порядностi.
Люба вже майже бiгла, викрикуючи ще щось, тицяла кудись угору i вбiк
пальцями, сердилася, що я такий не-тямковитий. А я не мiг розiбрати ┐┐
слiв, та не вельми й напружувався. I враз менi сплив на думку соромiцький
анекдот... "Маша, не зраджуй..." - кричить чоловiк, проводжаючи дружину на
курорт, i бiжить вздовж перону. Анекдот такий вульгарний, що менi аж
щелепи звело. Я навiть озирнувся, чи Едик не прочитав мо┐х думок? На
щастя, вiн не телепат. Менi звело щелепи ще й через те, що анекдот чомусь
у мо┐й думцi повернувся проти мене. В життi я часто намагаюся рятуватися
гумором, але цього разу мiй настрiй пiдупав одразу на кiлька подiлок, як
ртутний стовпчик на погану погоду.
Ми зайшли до купе. Обидвi жiночки, вже переодягненi в спортивнi светри
та спортивнi штани, скромно сидiли в кутку на однiй лавцi - ┐хнi мiсця
були вгорi. Це Люба брала нам з Едиком квитки. Едик крутнув бiлу
пластмасову ручку радiо - передавали спортивний огляд. Вiн не спортсмен,
але дивиться спортивнi передачi, я ┐х дивлюся теж;'i хоч це таки досить
нудна справа - бiгти до одних ворiт, щоб за пiвхвилини вернутися назад,
але принаймнi нiколи не можна вгадати, чим усе скiнчиться, м'яч там iнодi
забивають i в сво┐ ворота, в усьому ж iншому ми наперед зна║мо кiнець. У
книжках, у фiльмах, у сварках з дружинами, у товариських пиятиках i навiть