"Юрий Мушкетик. Обвал (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рiднiсть, що сльози бринiли менi пiд горлом. Мабуть, не гоже батьковi
признаватися в такому навiть самому собi - зi старшим сином, iз Вовкою; я
тако┐ рiдностi i не почував. Хоч всi кажуть, Вовка - викапаний батько. Я
прийнявся до Едика тривогою i любов'ю з першого дня його появи в цьому
свiтi. Коли вiн народився, Люба заплакала i сказала, що ненавидить його.
Вона хотiла дiвчинки, дочки, i лiкарi ┐й прогнозували, що буде дочка, вона
вже навiть пiдiбрала ┐й iм'я - Лiля. Щоправда, i Едика назвала Едиком теж
вона. Я ж похвалявся сво┐м знайомим: "Другий син. Браку не роблю". Едик
засинав тiльки зi мною, i в снi довiрливо тримався сво┐ми манюнiми
пальчиками за мiй палець. I, боже мiй, якi то були щасливi днi! Менi й
зараз iнодi бачаться тi iдилi┐... З крана у ванну падають краплi, а на днi
вологих ночовок так зворушливо зiбралися докупи жабка, рибка, зелений
крокодидьчик, а вимитi, в бiлих льолях дiти вже лежать у лiжечках, Едик
чека║ на мiй палець, а Вовка - на мою казку. Люба розвiшу║ на шворцi в
кухнi випранi льолi. Я порядкую у ваннi, i тиха, аж щемка радiсть
заплiску║ серце, i таке менi все миле, таке дороге, що хочеться плакати.
Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова "щастя". Який час
Люба вдавала, що син i далi байдужий ┐й, але то вже була гра, Люба
опiкувалася Едиком не менше, нiж Вовкою. Люба - хороша мати. То бiльше, на
початку Едик рiс хирлявим i нiмкуватим. Розмовляти вiн почав у два з
половиною роки, i всiм здавалося, що вiн просто лiну║ться. "I-i-i" - тиче
пальчиком - дай. "Ням-ням" - ┐сти. Неначе маленький дикун. Вiн i далi рiс
мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, нi, вiн не цурався дитячого гурту, але
частiше пролежував iз книгою на канапi. Люба, бувало, гнала його на
вулицю, а вiн тiльки плечима знизував: "Ну чого я там не бачив?" Рiдко
ходив у кiно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класi я вперше
побачив його з дiвчиною. Десь iз шостого класу Едик почав стрiмко рости,
його навiть кликали в шкiльну баскетбольну команду, але вiн не пiшов. I
взагалi, окрiм футболу по телевiзору, спорт його не цiкавить. Хоч ранком,
ось уже впродовж десяти рокiв, акуратно робить на балконi зарядку з
гантелями. Я й зараз, крiзь вагонну пiтьму, бачу на балконi його струнку
постать у бiлiй майцi. I так тодi спокiйно, так затишно на серцi.
...Бiлi труси, бiла майка, бiлий чуб в'║ться кучерями. Ох, не одна
бiлявка чи чорнявка заплута║ться в них. А може, й нi. Едик - хлопець дуже
спокiйний, урiвноважений. Вiн чита║ серйознi книжки, прочитав навiть
Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де вiн тiльки його доп'яв). А ще вiн
любить книги з серi┐ "Життя славетних" - про Кибальчича, Кравчинського,
Корольова, Хемiнгуея, Фолкнера, i книжки науково-фантастичнi. Я ┐х
перестав читати рокiв десять тому. Надто вже у сучасних фантастiв усе
позакручувано, надто вже поперекидано а нiг на голову, дуже це ненауковi
передбачення, не людськi прориви в невiдомiсть, а тонка майстерна гра при
мiсячному затемненнi, вiд яко┐ iнодi ста║ моторошно. Едик спереча║ться зi
мною, ми з ним на цьому теренi так i не дiйшли згоди. Щоправда, ми не
часто блука║мо спiльно думками i на iнших займищах, робота поглина║ мене
всього, та Едик i не вельми охоче розповiда║ про те, що дума║ i що його
цiкавить. Я намагався стати йому не тiльки батьком, а й другом, але це
чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз менi особливо
радiсно, що це почуття освiтило нас. "Ми┐демо, ми-┐демо, ми┐демо", -
стукочуть колеса. Тiльки чомусь менi зда║ться, що по┐зд iде в зворотному
напрямку. В темрявi менi завжди зда║ться, що я вертаюся з пiвдороги туди,