"Юрий Мушкетик. Обвал (Укр.)" - читать интересную книгу авторарiднiсть, що сльози бринiли менi пiд горлом. Мабуть, не гоже батьковi
признаватися в такому навiть самому собi - зi старшим сином, iз Вовкою; я тако┐ рiдностi i не почував. Хоч всi кажуть, Вовка - викапаний батько. Я прийнявся до Едика тривогою i любов'ю з першого дня його появи в цьому свiтi. Коли вiн народився, Люба заплакала i сказала, що ненавидить його. Вона хотiла дiвчинки, дочки, i лiкарi ┐й прогнозували, що буде дочка, вона вже навiть пiдiбрала ┐й iм'я - Лiля. Щоправда, i Едика назвала Едиком теж вона. Я ж похвалявся сво┐м знайомим: "Другий син. Браку не роблю". Едик засинав тiльки зi мною, i в снi довiрливо тримався сво┐ми манюнiми пальчиками за мiй палець. I, боже мiй, якi то були щасливi днi! Менi й зараз iнодi бачаться тi iдилi┐... З крана у ванну падають краплi, а на днi вологих ночовок так зворушливо зiбралися докупи жабка, рибка, зелений крокодидьчик, а вимитi, в бiлих льолях дiти вже лежать у лiжечках, Едик чека║ на мiй палець, а Вовка - на мою казку. Люба розвiшу║ на шворцi в кухнi випранi льолi. Я порядкую у ваннi, i тиха, аж щемка радiсть заплiску║ серце, i таке менi все миле, таке дороге, що хочеться плакати. Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова "щастя". Який час Люба вдавала, що син i далi байдужий ┐й, але то вже була гра, Люба опiкувалася Едиком не менше, нiж Вовкою. Люба - хороша мати. То бiльше, на початку Едик рiс хирлявим i нiмкуватим. Розмовляти вiн почав у два з половиною роки, i всiм здавалося, що вiн просто лiну║ться. "I-i-i" - тиче пальчиком - дай. "Ням-ням" - ┐сти. Неначе маленький дикун. Вiн i далi рiс мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, нi, вiн не цурався дитячого гурту, але частiше пролежував iз книгою на канапi. Люба, бувало, гнала його на вулицю, а вiн тiльки плечима знизував: "Ну чого я там не бачив?" Рiдко побачив його з дiвчиною. Десь iз шостого класу Едик почав стрiмко рости, його навiть кликали в шкiльну баскетбольну команду, але вiн не пiшов. I взагалi, окрiм футболу по телевiзору, спорт його не цiкавить. Хоч ранком, ось уже впродовж десяти рокiв, акуратно робить на балконi зарядку з гантелями. Я й зараз, крiзь вагонну пiтьму, бачу на балконi його струнку постать у бiлiй майцi. I так тодi спокiйно, так затишно на серцi. ...Бiлi труси, бiла майка, бiлий чуб в'║ться кучерями. Ох, не одна бiлявка чи чорнявка заплута║ться в них. А може, й нi. Едик - хлопець дуже спокiйний, урiвноважений. Вiн чита║ серйознi книжки, прочитав навiть Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де вiн тiльки його доп'яв). А ще вiн любить книги з серi┐ "Життя славетних" - про Кибальчича, Кравчинського, Корольова, Хемiнгуея, Фолкнера, i книжки науково-фантастичнi. Я ┐х перестав читати рокiв десять тому. Надто вже у сучасних фантастiв усе позакручувано, надто вже поперекидано а нiг на голову, дуже це ненауковi передбачення, не людськi прориви в невiдомiсть, а тонка майстерна гра при мiсячному затемненнi, вiд яко┐ iнодi ста║ моторошно. Едик спереча║ться зi мною, ми з ним на цьому теренi так i не дiйшли згоди. Щоправда, ми не часто блука║мо спiльно думками i на iнших займищах, робота поглина║ мене всього, та Едик i не вельми охоче розповiда║ про те, що дума║ i що його цiкавить. Я намагався стати йому не тiльки батьком, а й другом, але це чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз менi особливо радiсно, що це почуття освiтило нас. "Ми┐демо, ми-┐демо, ми┐демо", - стукочуть колеса. Тiльки чомусь менi зда║ться, що по┐зд iде в зворотному напрямку. В темрявi менi завжди зда║ться, що я вертаюся з пiвдороги туди, |
|
|