"Iван Нечуй-Левицький. Два брати (Казка) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ото йдуть вони далi лiсом. Вже настав вечiр. Лiс ставав все густiший та
темнiший. Вони збились з дороги й переночували в лiсi, в гущавинi. Встали
вони вранцi й знов пiшли блукати по лiсi й нiяк не могли знайти стежки або
шляху. Блукали вони навмання сливе цiлий день. Коли дивляться вони, перед
ними знов залиснiло озеро, а за 'озером заблищали золотi верхи палацу. Пiд
високим деревом над озером стояла нiби туманом повита дiвчина, вся
прозора, в бiлiй довгiй одежi, в бiлому покривалi на головi. Вона була
легка, як туман, тiльки здоровi чорнi очi блищали, неначе два дiаманти,
закутанi в тонiсiньку мушлинову тканку. Не встигли Улас та Юрко добре
роздивитися на ту мрiю, вона щезла.
Пiшли вони лiсом неначе далi од озера, блукали, блукали в гущавинi, а
надвечiр - знов перед ними залиснiло озеро, засяли золотоверхi будинки.
- Це нас водить якась сила, - сказали брати.
Пiд деревом, облита рожевим свiтом сонця, знов стояла дивно┐ краси
висока молода красуня в бiлому убраннi, в червонiй шапочцi на головi. Над
чолом лиснiла низка червонцiв, на яломку стримiло бiле лебедине перо.
Чорнi очi сяли, як зорi. Вона кивала, нiби манила ┐х до себе рукою, i все
йшла до озера. Обидва брати пiшли за нею слiдком. Вона вийшла на зелений
берег й пiшла до мраморно┐ хатки. На мраморних схiдцях двома рядками
сидiли панни в бiлiй одежi, одна гарна, друга ще краща. Панна в червонiй
шапочцi пiшла до хатки i все манила пальцем Уласа. Тiльки що Улас
наблизився до сходiв, всi панни поперекидались бiлими голубками, а панна в
шапочцi стала лебедицею; вони знялись з мiсця й полинули через озеро та й
попадали десь в зелений садок коло золотих верхiв палацу.
- Це нас водить в лiсi якась сила, - промовив Юрко до Уласа.
Вони знов увiйшли в лiс, стали шукать дороги i вглядiли мiж кущами
маленьку стежечку. По стежечцi плигав за║ць. Юрко скинув шапку й низенько
поклонився йому. За║ць став i витрiщив на його очi. Юрко поклонився
зайцевi вдруге аж до землi. За║ць набрався смiливостi та й каже: "Ще
одколи живу в цьому лiсi, нiхто передо мною шапки не здiймав; а це хтось
шапку зняв ще й менi поклонився. Еге, ви, хлопцi, заблудились в лiсi?"
- Та заблудились! Вже другий день блука║мо коло цього озера й не
зна║мо, де б знайти пришиб та переночувать, - каже Улас.
- То йдiть до мене в печеру та й переночу║те, а моя стара завтра виведе
вас на шлях, бо я вже недобачаю, - каже за║ць. Ото повiв ┐х за║ць до сво║┐
печери. Кам'яна печера була в густих кущах пiд високими дубами, в скелi.
За║ць вплигнув в темну печеру, а за ним ледве просунулись Улас та Юрко.
Всерединi печера була здорова, як хата, а в куточку ледве була примiтна
дiрка в другу маленьку печеру, де жив за║ць з зайчихою. За║ць плигнув у
другу печеру. Юрко та Улас i собi полiзли за ним. В печерi сидiла стара
зайчиха й гризла головку капусти.
- Ночуйте, хлопцi, в мене, бо в лiсi тепер небезпечно: тут почали
бродить злодi┐ та розбишаки, - каже за║ць. - А що, стара, чи нема чого
хлопцям на вечерю?

- к мисочка горiхiв та двi головки капусти, що ти вчора вкрав в
князевому городi, - каже зайчиха.
За║ць знайшов пiд дубом старого черепка, що покинули пастухи, як варили
кулiш. Улас дiстав води з течi┐, розклав багаття та й зварив капусту.
Дiстали брати з торбини по шматку хлiба, з'┐ли з капустою, закусили