"Iван Нечуй-Левицький. Два брати (Казка) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

горiхами та й полягали з зайцями спати.
Коли чують вони, опiвночi в здоровiй печерi загомонiли якiсь люди.
- Та й велику ж силу грошей вкрали ми в князя! - каже один чоловiк.

- Стане нам на цiлий вiк. Але де ми дiнемо оце князiвнине намисто з
дорогих дiамантiв? Коли б нас не впiймали через це намисто, - каже другий
злодiй.
- Продамо по камiнцевi жидам. Жиди нiкому не скажуть, що крадене.
Закопаймо оце все тут в печерi в кутку та ще й каменем зверху прикриймо.
Тут нiхто не знайде; а завтра вночi вернемось та й заберемо грошi, та й
дамо драла за гряницю, - обiзвався тихо ще один злодiй.
Юрко торкнув лiктем Уласа. Зайцi перелякались на смерть, а стара
зайчиха аж зомлiла з переляку.
Злодi┐ закопали грошi, засипали землею, прикотили камiнь i свiтом
вийшли з печери.

Тiльки що почало на свiт благословиться, тихий ранковий блиск освiтив
печеру. Юрко з Уласом скотили камiнь в кутку печери, вигребли землю з ями
й знайшли здоровий казан з червiнцями. Юрко кинувсь насипати червiнцi в
кишенi, набрав повну хустку та й каже: "Тепер, Уласе, забери решту вже ти,
бо менi нема куди брати, хiба в рот".
Улас насипав i собi повнi кишенi грошей. Коли це в казанi щось
заблищало й осяяло всю печеру: на днi казана лежало дороге намисто: один
разок червоних рубiнiв, другий - синiх, як небо, сапфiрiв, третiй -
зелених iзумрудiв, а два - блискучих, як роса на сонцi, алмазiв. Юрко
загарбав обома руками те намисто собi. Зайчиха вглядiла намисто та аж
пiдскочила.
- Ой, братiку! дай же менi хоч один разочок намиста, нехай я надiну,
то, може, покращаю; бо мiй старий вже мене не любить, - каже зайчиха до
Юрка.

Юрко засмiявся й почепив зайчисi на шию намисто. Зайчиха зареготалась,
а за║ць каже: "Не надiвай цього намиста, бо як угледить тебе вовк в
намистi, то так полюбить, що од тебе й кiсточки, й хвостика не
зостанеться".
Зайчиха з переляку кинула намисто, побiгла в куток та й сховалась в
сухому листi.

- Зна║ш що, Уласе, - каже Юрко, - вертаймось ми додому з цими грiшми та
поставимо собi здоровi доми, накупимо волiв та коней та будемо
господарювать.

- Нi, не вернусь i тебе не пущу, бо це грошi чужi, краденi; я не хочу
жить краденим добром. Однесiм ┐х князевi, - каже Улас.
- Дурень ти! Зроду дурнем вдався, дурнем i вмреш. Але, справдi, треба
вернуть князiвнi це намисто: вона ж казала, що ладна оддать за його хоч би
й половину свого скарбу. Може, ми ще бiльше вигра║мо, нiж це намисто
кошту║, - каже Юрко.

- Трудно вам буде доступиться в князiвський палац, - обiзвався за║ць. -