"Леонiд Панасенко. Не камiнь (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

набрид цей Рай, га? Може, тебе потягло до людей? У товкотнечу,
бiганину, коли лiкоть - у бiк, коли в потилицю одне одному дихають. Бо
звiдки ж безсоння та суєта думок? Чому це найдорожче - плоть вiд плотi
твоєї - стає осоружним i чужим? Та нi. Ти просто зледащiв. Ти забув,
що i Рай потрiбно вдосконалювати. Тобi час нарештi зайнятися дiлом".
Iмпровiзатор згадав сьогоднiшню нiч i заплющив очi, насолоджуючись
уривками видiнь-спогадiв, таких яскравих, немовби все повторювалося
знову i навiч, а не в пам'ятi.

...Вiн дмухнув на "соняшник" - здоровенну жовту квiтку, яку
створив спецiально для освiтлення, - i живий нiчник погас.
- Чому ти тремтиш? Тобi холодно? Не треба так багато купатися
перед сном.
- Нi, Кiмчику. Менi добре... з тобою. Тiльки менi трошечки
страшно. Скоро, мабуть, прийдуть вiтри. Я вiдчуваю їхнiй прихiд.
- Дурненька, чим вони нам завадять?
- Я не боюся вiтру. Але вiн приходить, коли наближається Зiрка.
Вона стає тодi величезною, кошлатою... Вона може впасти на наш дiм. Ти
сам якось казав.
- Спи, моя Втiхо, спи. До лiта ще далеко, та щоб тебе
заспокоїти... Я завтра ж пiду до пустища. Там мої очi й вуха, якi
стережуть нашу Зiрку. Все буде добре.
- Ох, Кiм. Ти обiцяєш i щоразу забуваєш пiти. Вiтер уже близько.
- Нi, нi, нерозуменятко ти моє. Це просто я дихаю.
- Кiм! Любий Кiм...

Великий Iмпровiзатор вiдiгнав вiд себе нiчнi нашiптування й
поглянув на дiм. Дружина усе ще спала. Вiн уявив собi, як вона спить:
на лiвому боцi, колiна зiгнутi, подих такий тихий, нiби Втiха
зачаїлася i до чогось прислухається. Згадав її всю, жадану й
прекрасно-безсоромну (господи, природi сором невiдомий), i подумав, що
таке, певно, вiдчув лише вiн - любов у трьох iпостасях. Чоловiка,
батька - усе це знайоме, цього скiльки завгодно, а от творця...
- Сходжу-но я, Одновушку, до пустища, - вiн лагiдно поторсав звiра
за писок. - Давно треба сходити, а я все лiнуюся.
Вiн звернув на стежку, яка вела через лiс, до пустища, де сiм
рокiв тому причалив його кораблик i де й досi "чергували" прилади
автоматичної гелiостанцiї, - Зiрка, на лихо, трапилась нестабiльна.
"Чому - трапилась? - подумав iз незрозумiлою гiркотою
Iмпровiзатор. - Ти сам обрав її. її та ось цей уламок, що його i
планетою назвати не можна... Сам! Усе сам".
Думки це були незвичнi, як i напад туги, як i непроханi спогади.
Ранiше їх не було. Ранiше все було гранично зрозумiло. Тепер, коли
минуло сiм рокiв... Що ж змiнилося? Що викопав iз глибин душi
самоаналiз, звичка до якого є для Iмпровiзаторiв життєвою
необхiднiстю? Що вiн викопав? Черговi дурощi чи неминучу мудрiсть, що
неминуче наздоганяє всяку мислячу людину? Якщо це мудрiсть, то чого
йому не вистачає в своєму рукотворному Раї? Спостерiгай, розмiрковуй,
вiдпочивай...
Нараз Кiм чомусь пригадав своє прощання.