"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

вiн смiливо зайшов у будиночок сина i присiв поруч з ним.
- Ну, розповiдай, що ти там виходив, - наказав вiн. - Надовго цi дiти
приїхали?
- Надовго, - знехотя вiдказав Бухтик. - Вони й самi не знають
наскiльки.
- А що вони робитимуть?
- Лiкуватимуться.
- Лiкуватимуться? - перепитав Барбула. - Тiльки й того?
- Ну... ще вiдпочиватимуть.
- Що ж, це не так небезпечно для нас, - з полегшенням зазначив
Барбула. - Нехай вiдпочивають собi на здоров'я. Тiльки б не потикались до
затону. А ще що ти там бачив?
Бухтик наморщив лоба.
- Багато чого, - сказав вiн. - Що саме тебе цiкавить?
- Все. Чоботи, наприклад. Такi, як у мене бiля порога. Є в них щось
подiбне?
- Таких, як у тебе, я не бачив.
- То ж бо й воно, - задоволено посмiхнувся Барбула.
- Чоботи там лише цiлi, - продовжував Бухтик, i вiд цiєї новини обличчя
водяника видовжилося. - Ще там є всiлякi сандалiї, пантофлi, капцi.
- А етикетки там є? - запитав батько. - На котрих заморськi риби
намальованi. Особисто я сумнiваюся в цьому.
- Їх там скiльки завгодно. На звалищi валяються. Разом з консервними
бляшанками.
- Он як... - знiчено мовив Барбула. - А дзеркала там є?
- В кожнiй кiмнатi, - вiдказав Бухтик. - А кiмнат там, мiж iншим,
сила-силенна.
Приголомшений господар затону довго сидiв мовчки.
- Щастить же людям, - нарештi сказав вiн, i в його голосi прозвучала
неприхована заздрiсть. - Шкода, що менi не дано виходити на сушу. А то б я
сам придивився до всього... Слухай-но, Бухтику, чому б тобi не змайструвати
для батька щось таке... скажiмо, суходих? Щоб я i в спеку мiг виходити на
берег.
Бухтик стенув плечима.
- Гаразд, я подумаю, - невпевнено пообiцяв вiн. - Тiльки не зараз.
- Чому не зараз? - образився батько.
- Тому, що зараз у мене в головi зовсiм iнше. Розумiєш... - Бухтик
нерiшуче затявся. - Здається, я можу бути видимим!
Барбула розреготався.
- Оце так здивував! - сказав вiн. - Тебе ж будь-яка рибина за кiлометр
бачить!
- Нi, ти мене не зрозумiв. Я не лише для риби, я й для людей можу бути
видимим.
Усмiшка повiльно сповзла з обличчя господаря затону.
- Що-о? Для людей?
- Саме так. Що ж воно насправдi виходить? Ми бачимо один одного завжди
i скрiзь. Правильно я кажу?
- Правильно, - згодився Барбула.
- А люди нас не бачать. Вони можуть бачити лише те, що вiдкидає тiнь.
Як дерево, наприклад.