"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лiкуватися.
- Так я ж їх тiльки здалеку бачив...
- Ах, здалеку! Тодi хоч подивися зблизька, що вони витворяють! I де - в
моєму улюбленому пiдводному городi! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов
ненормальнi, а тепер вже й до городу дiсталися!..
- З верби? - жахнувся Барбула i звiвся на ноги.
З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних
мешканцiв: ще при народженнi вони обирають собi якесь дерево i ростуть разом
з ним. I коли верба звалиться в рiчку - господар затону в ту ж мить
розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, корiння її наполовину
вимите повiддю - ось-ось звалиться в рiчку...
- Ану, за мною! - вигукнув Барбула.
По дорозi їм трапився Бухтик. Про несподiваний напад на город вiн вже
знав.
- Не можу нiяк знайти Чари, - стурбовано сказав Бухтик. - Нiхто її не
бачив?
Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею
i поговорити можна як слiд, i порадитися. Зовсiм не те, що старша!
- А що з нею може трапитися? - роздратовано вiдрiзала Омаша. - Вона ж у
нас спозаранку копирсається бiля своїх джерелець. Нема того, аби старшiй
сестрi прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якiсь там
струмочки для неї понад усе! Навiть вiд мого телефону.
- Чому саме твого? - заперечив Бухтик. - А хто його змайстрував - я чи
ти?
- А хто ним користується - ти чи я?
- Ти, - змушений був визнати Бухтик. - Тiльки тебе й чути.
- От бачиш! Значить, вiн мiй власний.
З переможним виглядом Омаша вiдвернулася вiд спантеличеного брата i
подалася туди, де був її город. За нею поспiшили Барбула з Бухтиком.
Дiставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар
затону перш за все подивився на берег i полегшено зiтхнув: його верба все ще
трималася за землю корiнням!
Зате над Омашиним городом, схоже, пролетiла оскаженiла буря чи навiть
сам ураган. Гiрлянди водоростей жалюгiдним клоччям звисали з даху, валялися
перед будиночком i на задньому дворi... Навколо перелякано метушилася
самовiддана охорона - гнучкi й спритнi щипавки з мiцними щелепами.
Довгi товстi стебла, котрi служили телефонним дротом, були розiрванi на
шматки.
- Бiдний мiй винахiд, - стиха зауважив Бухтик. - Але це навiть на
краще - вiдтепер я хоч спокiйно спатиму.
Трохи вiддалiк чулися голоси i плюскiт - то Сергiйко та Вiтько все ще
воювали з водоростями.
Господар затону пiдкликав до себе Кусика, найбiльшого з щипавок, i
суворо запитав:
- Куди ж це дивилася твоя охорона?
Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звiсно, куди дивилася його охорона!
Вона дивилася, де б краще заховатися.
- А що нам лишалося робити? - почав виправдовуватися Кусик. - Вони о-он
якi величезнi!
- Так ось, - зупинив його Барбула. - Даю вам останню можливiсть