"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Так от - я беру звiдсiля одну вiтамiнку, ковтаю її - i все гаразд!
Правда, ще не дiзнався, надовго її вистачає чи нi.
Бухтик знову пiрнув пiд душ i став придивлятися до численних труб i
краникiв.
- Що це у вас? - запитав вiн.
- Водогiн, - пояснив Сергiйко.
- Водогiн, водогiн... - повторив Бухтик. - Розумiю. По цих трубах ви
ганяєте воду... Ну як, швидко я в усьому розiбрався?
- Швидко, - згодився Сергiйко.
- Це тому, що я винахiдник, - пояснив Бухтик. - Рiвного менi в нашiй
рiчцi немає. А ти чим займаєшся?
- Поки що нiчим, - знiяковiло вiдповiв Сергiйко. - Я поки що вчуся.
- Хм, вчишся... А ще що ти робиш?
- Ще? Книжки читаю. Вiршi всiлякi.
- Вiршi... - задумливо повторив Бухтик. - А якi саме вiршi?
Сергiйко подумав-подумав i почав:

Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром...

Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував
велику лiтеру О. Маленький чортик навiть хлюпатися перестав.
- Ух ти! - вихопилося в нього, коли Сергiйко дочитав вiрша до кiнця. -
А ще знаєш?
- Знаю. От тiльки зараз нiчого не можу пригадати.
- Обов'язково пригадай, - попрохав Бухтик. - I цi вiршi я перекладу для
всiх наших водяницькою мовою. Тобi вiдомо, що в нас, водяникiв, є своя мова?
- Я... - затнувся Сергiйко. - Тепер знатиму. А цих... ваших... їх
багато?
Бухтик лише посмiхнувся.
- Вистачає, - вiдказав вiн. - Одна Омаша чого варта.
Зненацька в душовiй потемнiшало. Бухтик кинувся до вiкна i радiсно
заплескав в долонi.
- О! Хмари знову з'явилися! - вигукнув вiн. - Тепер можна й до затону
добiгти. Батько, мабуть, мiсця собi не знаходить. А що я мiг вдiяти? Нiчого.
На осоннi я, Сергiйку, й десяти крокiв не зроблю. Та що я тобi кажу! Ти ж
сам все бачив.
- А якщо хмара зiйде з сонця тодi, коли ти бiгтимеш до затону? -
поцiкавився Сергiйко. - Що тодi буде?
- Буде погано, - сказав Бухтик, i його навiть пересмикнуло. - Ой, як
буде погано! Мов та медуза, розтану.
- То я тобi зараз... - Сергiйко схопився з мiсця. - Я тобi зараз
рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собi на голову - i нiяке сонце
не буде страшне! Я миттю, зачекай!
Сергiйко вихором влетiв до палати. Рушник - ось вiн! Нi, мабуть, малий
буде. А от цей - о, цей пiдiйде!
Вiн хотiв було вийти, як раптом за дверима почулися важкi кроки.
Сергiйко зачекав, поки вони трохи вiддаляться, i обережно подивився в
щiлинку.
Коридором йшла тьотя Клава. Бiля душової вона спинилася i почала