"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

метелика. А коли вiн пiдлетiв до гiлки, на котрiй щойно крутився Даваня, -
то вже був не метелик чи квiтка, а справжнiсiнький пугач.
- Можу стати оленем чи вовком, - повiвши очима вбiк водяника, сказав
пугач. - Тiльки тодi всi дiти збiжаться дивитися на мене i я нi про що не
дiзнаюся... Можна напустити в очi туману... Нi, все ж таки найкраще, мабуть,
стати скромною квiткою. Тодi нiкому з дiтей i в голову не прийде
зацiкавитися мною, i я зможу безборонно дiзнатися геть про все... Бувай
здоровий, Барбуло, i не хвилюйся. Твiй друг зробить все, що може!
Пугач плавно вiдокремився вiд гiлки i безшумно полетiв у бiк лiсового
санаторiю.
На узлiссi Даваня вирiшив присiсти на найвище дерево, аби трохи
огледiтися i вирiшити, як йому бути далi. I тут вiн загледiв Бухтика, котрий
щодуху мчав вiд санаторiю до рiчки. Його голова була щiльно закутана
рушником, i вiд того син Барбули бiльше скидався на ведмежатко, в котрого
розболiлися зуби.
- Бухтику, спинись! - вигукнув господар лiсу, коли той порiвнявся з
ним. - Що це тобi напнули на голову?
Бухтик не зупинився. Вiн лише махнув рукою i помчав своєю дорогою далi.
- Дивно... - збентежено пробурмотiв Даваня. - Нiчого не розумiю. А
тому... Тому мушу побувати там!


КВIТКА, ЩО НАКИВАЛА П'ЯТАМИ

I, напевно, розвiдини цi закiнчилися б для Даванi щасливо, коли б не
Вiтько Капустiн та його основний суперник по драмгуртку Васько Миколаєнко.
Вони саме поверталися з чергової репетицiї i вiд нiчого робити затiяли
суперечку про те, хто з них знає бiльше всiляких незвичайних iсторiй та
випадкiв.
- А ще є "лiтаючi тарiлочки", - говорив Васько.
- Пхе! - презирливо вiдгукнувся на те Вiтько. - Про це нинi кожнiй
курцi вiдомо... А я, коли хочеш знати, на власнi очi бачив фотографiю слiдiв
снiгової людини.
- Тих слiдiв я можу тобi зробити скiльки завгодно, - не здавався
Васько. - А от чи вiдомо тобi, що в Англiї незабаром впiймають доiсторичне
страховисько?
- В озерi Лох-Несс, - уточнив Капустiн. - Коли його пiймають, то
назвуть Васьком Миколаєнком.
- Як дам! - зауважив Васько.
Проте Вiтько не звернув на цi слова нiякої уваги.
- А чи вiдомо тобi, що квiти такi ж живi iстоти, як i ми, люди? -
запитав вiн.
Цього Васько не знав i тому промовчав.
- Брешеш, - нарештi виказав вiн свою особисту думку.
- Було б перед ким. Я тобi навiть журнал можу показати, де про це
написано... Розумiєш, нещодавно вченi з однiєї країни вирiшили дiзнатися,
можуть квiти щось вiдчувати чи не можуть. Вони обрали для дослiду найкращу
квiтку. Однi вченi поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялi
листочки. А iншi, навпаки, кололи квiтку голками, щипали її i взагалi
всiляко збиткувалися над нею... I через мiсяць всi завважили, що коли до