"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

просвiтлюються зсередини. Точнiсiнько як це джерельце. А в Омашi неначе
камiнь тьмянiє в грудях. А то має означати, що в неї недобра душа, невiрна.
I немає в нiй нi крапелини жалю чи спiвчуття.
- Ти помиляєшся, - Чара стала на захист своєї сестри. - Вона нiкому
нiчого поганого не робить.
Квакуша знову пожувала губами.
- Через свою довiрливiсть ти багато чого не помiчаєш. Не бачиш, як її
побоюються всi, хто проживає в затонi. Навiть Барбула, твiй батько - i той
не наважується довго сперечатися з нею. А вже щодо нас, жаб та риб... Не
одну сотню дрижакiв ловимо ми, коли вона пропливає повз нас. Розбiйниця
вона, от хто. Жодної iкринки не пропустить. Коли не з'їсть, то розтопче.
При цих словах Квакуша пiдняла голову i прислухалася.
- Повертається сестра твоя, - квакнула вона i стрибнула в воду. - Що ж,
попливу я краще до своїх внукiв. Бачити її не хочу.
Квакуша, як завжди, не помилилася. Не встигла Чара випростатися, як на
звивинi рiчки з'явилася Омаша. Що вона вмiла чудово робити - так це плавати.
- Глянь-но, що я роздобула! - ще здалеку загукала вона. - Ось, бачиш?
Чудова рiч, правда?
На одному з Омашиних пальцiв виблискувала обручка з коштовним камiнцем.
- Таких обручок ще нi в кого з наших немає, - хвалилася Омаша. - Хтось
iз людей впустив її у воду, а Зубатка знайшла i подарувала менi. А я їй за
це...
Зубатка попрохала, аби Омаша сповiщала її, коли i на який час Барбула
iде iз затону. А вже вона, Зубатка, знає, чим зайнятися у його
вiдсутнiсть...
Омаша хотiла розповiсти про це молодшiй сестричцi, та вчасно
схаменулася. Навiщо? Ще скаже, кому не слiд, i тодi клопоту не оберешся.
- Взагалi це подарунок вiд чистого серця, - якомога байдужiше пояснила
старша сестра. - А ще Зубатка пообiцяла трохи згодом подарувати менi чарiвну
паличку. Називається вона фарба для вiй. її теж впустили у воду... Варто
лише цiєю паличкою провести пiд очима, як в ту ж мить стаєш мальованою
красунею! А я їй за це... Взагалi, це також буде подарунок вiд чистого
серця.
Омаша ще раз помилувалася обручкою. Потому причепливо оглянула
джерельце i перевела погляд на сонце.
- Мабуть, пора нам з тобою i вiдпочити, - вирiшила вона. - А то я,
признатися, добряче-таки втомилася.
Хоча по нiй цього не було видно.
Старша сестра першою кинулася в бистрину i попливла вниз за течiєю.
Чара ледве встигала за нею.
- Покажу цю обручку Бухтиковi, - не вгавала Омаша. - I батьковi покажу.
Хай бачать, що менi дарують стороннi iстоти. I нехай їм соромно стане...
На одному з поворотiв рiчечка сповiльнила свiй бiг i завиднiвся затон,
де мешкали водяники. Дрiбнi хвилi м'яко билися в пiщаний берег. На глибинi
ледь погойдувалися водянi лiлiї.
Пiд цими лiлiями, на свiтлому, чистому пагорковi стояв будиночок
сестер.
Навколо затону панували тиша i спокiй. Все нiби заснуло. Навiть
невгамовне листя й те немовби пiдкорилося непорушнiй i солодкiй полудневiй
дрiмотi.