"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

Вiтькових рук.
- Клює! - зарепетував вiн. - Сiрий, допоможи!
Через хвилину на травi, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами,
стрибала величезна щука i косувала на закляклих з подиву друзiв злими
вибалушеними очицями.
- Оце так щука! - тiльки й спромiгся сказати Вiтько.

Зустрiчати щасливих рибалок вибiг весь санаторiй. Навiть Оля, якiй
Микола Володимирович вже дозволив пiднiматися з лiжка, пiдiйшла до вiкна.
А Вiтько, надутий, немов першотравнева повiтряна кулька, урочисто йшов
по дорiжцi з щукою в руках.
Коли Сергiйко через деякий час завiтав до Олi, дiвчинка запитала:
- Це часом не Зубатка?
- Вона, - пiдтвердив Сергiйко. - Здоровенна щука, еге ж?
- Ще б пак, - згодилася Оля. - Тепер, напевно, в затонi буде тиша й
спокiй. - Вона трохи помовчала i додала: - I все ж менi здається, що Вiтя
трохи... задавака.
Сергiйко мимоволi посмiхнувся: точнiсiнько такi ж слова казав зовсiм
нещодавно про Олю i Вiтько.
- Ти помиляєшся, - заперечив вiн. - Ти дуже помиляєшся. Прийде час - i
я тобi про все розповiм.


БУХТИК-ПЕРЕКЛАДАЧ

Вдома сина, звичайно, не було...
Господар затону усiвся на плескатий камiнь перед порогом i став чекати
на Бухтика.
Вiн сидiв i мимоволi милувався пiдводним життям затону. Тим життям, яке
вже стiльки лiт вiн, водяник Барбула, охороняв.
В м'яких хитливих водоростях грали в пiжмурки невтомнi сонячнi зайчики.
По водянiй поверхнi хвацько ковзали жучки-плавунцi. Заклопотано снували в
усi боки павучки, личинки, дафнiї та iнший, рiдний серцю дрiб'язок.
Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й грунтовно снiдали карасi.
Кусикова охорона знiчев'я грала в довгої лози.
"Це ж диво, а не життя!" - розчулено подумав Барбула. Дивлячись на
карасiв, вiн вiдчув, що й самому не завадило б поснiдати. Нехай i вдруге,
проте яке це має значення, коли в тебе на душi свiтло i радiсно!
Барбула солодко потягнувся i хотiв було приєднатися до карасiв. Та в цю
мить водоростi перед будиночком захиталися, i на подвiр'ї з'явився Бухтик. З
першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.
Бухтик iшов i похитувався, немов осiннiй листок пiд вiтром. Його вуста
безперервно ворушилися, а напiвзаплющенi очi, здавалося, нiчого перед собою
не помiчали.
"Що з ним? - стривожено подумав батько. - Чи не захворiв вiн часом?"
А Бухтик все йшов, i старому водяниковi довелося вiдступити убiк, аби
не зiткнутися з сином.
I все ж Бухтик зiткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стiною власного
будинку.
Стiна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба i ошелешено втупився в неї