"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

очима, намагаючись второпати, звiдкiля та взялася.
Бухтикова неуважнiсть пояснювалася дуже просто. Вiн розробляв теорiю
перекладу на мову водяникiв.
При цьому Бухтик мiркував приблизно таким чином: "Для того, аби людськi
вiршi стали справдi водяницькими, потрiбно як слiд розiбратися в тому, чим
саме люди вiдрiзняються вiд пiдводних мешканцiв. Тут, як я розумiю, нiяких
складнощiв не iснує. Люди, наприклад, мають власну тiнь. Водяники, навпаки,
її не мають. Люди живуть на сушi, а водяники, навпаки, у водi. Звiдсiля
можна зробити висновок, що i до людських вiршiв потрiбно пiдходити навпаки.
Себто не з початку, а з кiнця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом i
нiяким iншим..."
Отак Бухтик i йшов. Отак вiн i мiркував. I невiдомо, куди б зайшов,
якби не стiна власного будинку.
Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, i
сказав:
- Синку, мене непокоїть твiй вигляд. Ти геть змарнiв. Може, тобi треба
трохи полежати в лiжку?
Вiд несподiванки Бухтик здригнувся i лише тепер побачив батька.
- Навiщо менi те лiжко? - запитав вiн. - Що я там загубив?
- А хiба в лiжко треба лягати лише тодi, коли щось загубив? - слушно
зауважив господар затону, - Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати,
вiдпочити. Бо в тебе й справдi дуже втомлений вигляд.
- В мене вигляд такий, як завжди, - заперечив Бухтик i помацав чоло, на
якому вже з'явилася чималенька гуля. - Просто... нi, мабуть, ти цього не
зрозумiєш.
- Що ти таке верзеш? - обурився Барбула. - Це я не зрозумiю?
Бухтик стенув плечем.
- Справа в тому, що я перекладаю вiршi, - сказав вiн. - Тобi вiдомо, що
це таке?
- Ще й як вiдомо, - вiдказав Барбула. - Хто, як не я, навчав тебе
всiляким примовкам та заклинанням?
- Зачекай, батьку, - зупинив його Бухтик. - Тут зовсiм про iнше
йдеться. Позавчора Сергiйко прочитав менi такi вiршi, такi вiршi! Важко
навiть сказати якi! Тож я вирiшив перекласти їх з людської мови на нашу,
водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать?
Барбулi вiдлягло вiд серця. Пiдводне життя знову почало здаватися йому
чарiвним.
- Звiсно, хочу! - сказав вiн. - А про що вони?
Бухтик не вiдповiв. Вiн потер долонею чоло, напевно, згадував початок.
Потiм заплющив очi i поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед i
вигукнув:
- Я ам!
Барбула вiдсахнувся.
"Ой, лишенько! - злякано подумав вiн. - Що це з ним? Того й диви,
кусатися почне. Нi, зовсiм мiй хлопчик з глузду з'їхав!.."
Але тут Бухтикiв голос почав звучати стишено i задушевно:
- Я ам елачан в узорг юлбюл...
Пiсля цих слiв Бухтик розплющив очi i задоволене поглянув на батька.
- Ну як, подобаються тобi цi вiршi? - запитав вiн. - Я переконаний, що
такого перекладу на мову водяникiв не зробив ще нiхто. Одне лише "юлбюл"