"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

- А я i н-не б-боюся... - затинаючись, вiдказав вiн. - З-звiдкiля ти
взяв, що я когось злякався? Просто я туди... ручку впустив. От i полiз за
нею.
Вiтько нарештi покiнчив з пилюкою i з побоюванням поглянув на
незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слiд, вiн вже
надзвичайно досадував на себе. I з якого такого дива вiн, Вiтько Капустiн,
мав так лякатися? В цьому зайдi не було нiчого страхiтливого, звичайний собi
хлопчисько, лише загримувався непогано. А хiба йому самому не доводилося
гримуватися? Ого, ще скiльки разiв! Часом навiть мама не могла впiзнати.
- Пхе, - приходячи до тями, пирхнув Вiтько. - Теж менi, загримувався
пiд... - Капустiн на мить замислився, - пiд бiса i гадає вже, що всi його
злякаються!
- Пiд якого бiса? - запитав Бухтик. - I для чого менi гра...
гримуватися? Я тiльки-но вiд затону прибiг.
- Вiтю, Бухтик правду каже, - пiдтримав Сергiйко нового приятеля. - Вiн
не гримувався, вiн такий i є.
- Га, теж менi - дурника знайшли! - вигукнув Вiтько i зобразив на
своєму обличчi найпрезирливiший з виразiв, на котре лише був спроможний. - А
як ти можеш довести, що ти бiсеня?
- Як?
Бухтик в задумi посмикав себе за вухо.
- Ну... Хочеш, до стелi дострибну? - запропонував вiн. - З мiсця. I не
просто так, а ногою дiстану. Хочеш?
- Ну-ну, - недовiрливо посмiхнувся Вiтько. - Хотiв би я подивитися!
- То дивись!
Бухтик пiдстрибнув, спритно перевернувся в повiтрi i залишив на стелi
чiткий слiд.
- Ух ти-и! - вихопилося у Вiтька. Проте вiн одразу взяв себе в руки. -
Ну й що з того? Таким штукенцiям i в цирку можна навчитися. Нi, ти менi iнше
щось покажи!
- Вiн може випити скiльки завгодно води, - втрутився Сергiйко. - Я сам
бачив.
- О, це я завжди можу, - згодився Бухтик.
I не встигли хлопцi й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на
столi, була порожньою.
- Ну як? - запитав Бухтик i перевернув карафку догори дном. - Бачиш -
нi каплi не лишилося! Що тепер скажеш?
- Ха, якась там карафка! - з презирством пирхнув Вiтько. - Я, коли
захочу, можу i двi видудлити. Особливо в спеку. Нi, ти менi покажи щось
таке... таке...
I вiн помахав у повiтрi пальцями.
Сергiйко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що
все це не вигадки?
- Я... я ще можу стати невидимкою, - нарештi запропонував Бухтик.
- Так я тобi й повiрив, - усмiхнувся Вiтько. - Ану стань!
Бухтик застиг посеред кiмнати i почав пильно вдивлятися у власну тiнь,
що падала вiд лампочки. Так вiн простояв з хвилину, а може, й довше. Тодi
зiтхнув i розвiв руками:
- Не виходить зараз. Вiтамiнка заважає.
- Га, йому вже й вiтамiнка заважає! - вигукнув Вiтько. - А ще що тобi