"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Розумiєш... Якщо це правда... Ви, хлопчики, набагато хоробрiшi, нiж
ми... I все одно Вiтя заховався пiд лiжко. А що вже тодi казати про мене,
коли я дiвчинка?
- Ти що - боїшся Бухтика? - здивувався Сергiйко.
- Нi... не те щоб дуже, але...
Оля озирнулася. Чудовi тут мiсця, вона про це вже писала мамi. Але
надто вже таємничi... загадковi...
На пiвдорозi до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усiх
бокiв клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторiю.
Оля трохи вiдсунула ляду i зазирнула всередину.
- Темно як, - сказала вона. - I тихо. Сергiйко, а Бухтик змiг би сюди
пiрнути?
- Звичайно, змiг би! - запевнив Сергiйко. - Вiн куди хочеш може
пiрнути! Йому аби лише була вода.
I тут Сергiйковi прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що
вiн ледь по лобi себе не ляснув з досади. I чому ця думка не прийшла до
нього ранiше? Бухтик скiльки разiв жалiвся, що йому важко дiставатися до
санаторiю - немає по дорозi жодної путньої калюжi. А вiн, Сергiйко, лише
слухав та клiпав очима...
"Так, по дорозi до санаторiю немає жодної калюжi чи ковбанi, - думав
тепер вiн. - Зате є колодязь. А в ньому води стiльки, що вистачить не тiльки
для Бухтика, а й для всiх водяникiв!"
Вони проминули свiтлий березовий перелiсок i опинилися в рiдкому
осичняку, котрий майже впритул пiдступав до завороту лiсової рiчки.
Звiдсiля, мов на долонi, виднiвся просторий, тихий затон.
- Он там, на протилежному боцi, оселився Барбула, - сказав Сергiйко. -
Бачиш - корч ледве визирає з води? Там вiн i живе.
- Ага, бачу... А Бухтик де мешкає?
- Трохи ближче до нас, отам, де верболiз виходить на чисте розводдя...
А лiворуч починаються болота. Дуже грузькi болота, з трясовинами. I десь
серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята
Повного Мiсяця. I лише цiєї ночi люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик.
Оля замислено подивилася в той бiк.
- Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, - мовила вона.
- Напевно, - згодився Сергiйко. - Бухтик казав, що так, як танцює Чара,
не танцює нiхто... А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там,
неподалiк вiд старої верби.
- То верба Барбули? - запитала Оля.
- Атож. Його.
- Пiдiйдемо ближче?
Оля сiла бiля верби i довго дивилася на оголене корiння старезного
дерева. Затим докiрливо зауважила:
- Як же тобi не соромно, Сергiйку! Давно треба було змiцнити це
корiння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду.
Невже забув?
- Я не забув, - винувато вiдказав Сергiйко. - Я весь час пам'ятаю про
це. Тiльки в мене зовсiм не було вiльного часу.
- Я розумiю, - сказала Оля. - Вибач. Ти ж стiльки просидiв бiля мого
лiжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб змiцнити. Правильно
я кажу?