"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

Сергiйко промовчав.
- От бачиш... А я сьогоднi знайшла в кишеньцi моєї куртки одну записку.
Сергiйка наче морозом обсипало. От зараз Оля стане докоряти йому, або,
що ще гiрше, глузуватиме. Що ж, нехай. Вiн знав, на що йде.
Проте Оля сказала дуже просто:
- Знаєш, що ми зробимо? Ми будемо змiцнювати корiння разом, гаразд?
- Ще б пак! - вихопилося у Сергiйка. - Тiльки це робити не так вже й
легко. Треба спочатку вiдгородити вербу вiд води верболозовим плотом. А то
вимиватиметься земля. А вже потiм засипати корiння. Тут не один день треба
працювати...
- Ну то й що? - вiдказала Оля i вперто стрiпнула кiскою. - Скiльки
треба, стiльки й працюватимемо. Нехай верба простоїть ще довго.
Вони збiгали до слюсаря за лопатами, сокирою i приступили до роботи.
- Тепер вона довго стоятиме, - примовляла Оля.
- Сто рокiв, не менше, - пiдтакував Сергiйко i з хеканням забивав у
намул сухi кiлки.
Несподiвано за спиною у Олi почулося:
- Ось ви де!
Лопата випала з її рук. Дiвчинка застигла, не в силi озирнутися.
Проте це був не Бухтик, а Вiтько Капустiн. Вiн подав лопату Олi, а
Сергiйковi сказав:
- Давай допоможу заплiтати лозу... - I тут же похвалився: - Знаєте, а
спектакль вийде ого-го який! Ох i потанцюють в мене Васько Миколаєнко i цей
Бухтик!
- А чого їм треба танцювати? - запитала Оля.
- Тому, що так вже казка складена. Ти що, не читала її?
- Чому не читала? Читала, i не раз, - вiдказала Оля.
I чомусь їй стало шкода Бухтика.


ЩАСТЯ "НЕЧИСТОЇ СИЛИ"

З деякого часу в лiсовому санаторiї почали творитися дивнi речi.
В найпотаємнiших куточках раптом нi з того, нi з цього лунали
пронизливi крики. То струсить повiтря гучне ревiння водяного бугая. То пугач
зарегоче так, що у декого аж мороз по шкiрi пiде. То над самiсiнькою головою
зловiсно закряче ворон...
Вiд того крику тьотя Клава щоразу хапалася за швабру i обурено
проголошувала:
- Ну геть тобi нечиста сила! I звiдкiля вона взялася на мою голову?
Трохи пiзнiше дивнi вигуки переселилися з потаємних куточкiв санаторiю
до палати, де мешкали Вiтько Капустiн i Сергiйко Микитюк. Час вiд часу
звiдтiля долинало таке дружне вовче виття, що здригалися не лише дiвчатка чи
тьотя Клава, - навiть вiконнi шибки, i тi тихенько брязкотiли з переляку.
А ще через якийсь тиждень пугукання, виття i ревисько долiтали вже з
усiх палат, де оселилися хлопчики. Щоправда, варто було тьотi Клавi
з'явитися на порозi, як дивовижнi крики негайно припинялися i на тьотю Клаву
дивилися невиннi хлоп'ячi обличчя.
А через хвилину все починалося знову.
Для дiвчаток настали нелегкi часи. Вони не знали нi хвилини спокою. То