"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Треба ж таке! - вже вкотре розчулено приказував вiн. - Чужi, зовсiм
чужi дiтлахи, а дивися ж ти, що зробили!
- О, тепер нам з тобою жити та й жити, - прошелестiла верба.
- Швидше, батьку! - гукав Бухтик. - Вони вже прийшли!
Барбула пiдплив до сина i всiвся на найзручнiшому мiсцi - плескатому
каменi, геть порослому м'яким пiдводним мохом. Всiвся, пiдпер рукою щоку i
ласкаво подивився на Сергiйка з Олею.
- Нi, ти лише подумай, - все примовляв вiн. - Зовсiм чужi дiти...
На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ
верболозу.
- Треба перенести цей кущик убiк, - зауважив Барбула синовi. - А то
нiчого не видно.
- А ще краще - перенести вбiк не кущ, а камiнь, на якому ти всiвся, -
посмiхнувся Бухтик.
Барбула замислився.
- I то правда, - врештi згодився вiн.
Господар затону пiднатужився, закректав i перенiс своє сидiння на
кiлька метрiв.
- О! - сказав вiн. - Тепер видно все, як на долонi!
До господаря затону пiдпливла Квакуша Премудра.
Останнiми з'явилися Чара i Омаша. Чара час вiд часу дмухала собi на
пальцi - вони ще не вiдiйшли вiд крижаної джерельної води.
Омаша розляглася на килимку з найм'якiшого пiдводного моху, який взяла
з оселi покiйної Зубатки.
- Менi здається, що я Олю десь вже бачила, - зауважила Чара. - Лише не
можу пригадати, де саме.
- Ти її бачила вчора, - нагадав Бухтик. - Вона разом з Сергiйком i
Вiтьком змiцнювала вербове корiння.
- Нi, я її бачила набагато ранiше...
Схоже було на те, що ця думка не давала спокою i господаревi затону.
Вiн уважно придивлявся то до доньки, то до Олi. Нарештi зробив висновок:
- Та ви ж схожi одна на одну, як двi краплини води!
- Я теж про це подумала, - пiдтакнула Квакуша Премудра.
- Ха, двi крапелини! - втрутився й собi Бухтик. - Вони й характерами
схожi! I працювати люблять. Не те що деякi, - додав вiн, стишивши голос. -
Згадай, як Оля трудилася бiля твоєї верби. Точнiсiнько так, як Чара бiля
свого джерела!
Одна лише Омаша не брала участi в розмовi. Хоча теж не вiдривала
погляду вiд дiтей. Проте на думцi в неї було зовсiм iнше.
"Ет, попалися б вони менi вночi... А що? Треба буде спробувати заманити
когось з них на галяву пiд час свята Повного Мiсяця..."
- Всi зiбралися? - запитав Бухтик i жваво заплескав в долонi. - Увага!
Даю сигнал!
Оля сидiла на березi i тремтiла вiд кожного шелесту.
- Вони вже зiбралися? - пошепки спитала вона. - I Бухтик, i Барбула?
- Думаю, що так.
- А на берег вони не вийдуть?
- Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нiчого не боятися.
Вважай, що, крiм нас, тут нiкого немає.
- Я намагаюся вважати, - тремтячим голосом вiдказала Оля, - я дуже