"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

пестунчикiв. Даваня вважав, що для нього всi гостi однаковi. А Оля... Так за
неї прохали її друзi! А прохання друзiв - для нього закон.
...Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи
далi - пiдберезовик, пiдосиновик, лисички - всi мов з картини зiйшли. Але й
помiж них вирiзнявся своєю блискучою голiвкою один маслюк. Той самий, що
колись переплутав оленячих дiтей з людськими. Проте як вiн витягнувся за цей
час! Тепер це був справжнiй маслюковий король.
Оля обережно зрiзала маслюка i простягла руку до боровика. Боровик
ледве помiстився у козубi.
- Гляньте, який гриб я знайшла! - в захватi вигукнула вона.
Даваня похапцем наказав грибам:
- Ховайся!
Першим до Олi пiдбiг Васько Миколаєнко.
- Оце гриб так гриб! Всiм грибам гриб! - заздрiсно сказав вiн. - А це
що? Ого, це ж не маслюк, а справжнiй маслючище! А менi не щастить, все
дрiбнота якась попадається, - пожалiвся вiн i зневажливо копирснув виводок
тугих молоденьких лисичок: - Ось така дрiбнота... i така... й така...
- Та не можна ж цього робити! - захвилювався Барбула. - Агов, Даваню! -
закував вiн зозулею, - натякни йому якось, що так робити негоже!
I Даваня натякнув. Вiн вiдтягнув далеко убiк лiщинову гiлляку i,
зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька вiдпустив її.
Гiлляка свиснула в повiтрi i вперезала розбишаку трохи нижче пояса.
Переляканий Васько з мiсця подолав таку висоту, яку i з розбiгу не
мрiяв подолати.
В цю хвилину над деревами пролетiла стривожена Сорока. Вона невпинно
скрекотiла:
- Тривога! Слухайте всi! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує
небезпека - вiн пiдходить до трясовини!
Вiд того скрекоту Даваня стрепенувся i чимдуж поспiшив до болота.
Допомогти заблукалому мандрiвнику було найпершим обов'язком лiсовика.


ЧУДЕРНАЦЬКИЙ ВОВК

А Вiтько, мiж iншим, i гадки не мав, що заблудився. Просто вiн мрiяв
забратися якомога подалi в лiс, аби нiкого не бачити i не чути. Вiн нiяк не
мiг забути отой провалений спектакль.
В лiсовому санаторiї тiльки й розмов було, що про витiвки Бухтика.
Пiдеш, наприклад, до їдальнi, - а там тебе разом з компотом пригощають
всiлякими подробицями iз спектаклю. Втечеш вiд тих розмов на рiчку, - а на
нiй добра половина пляжникiв корчить з себе водяникiв та бiсенят. А дехто i
русалок. З досади забредеш на стадiон, - а там санаторнi силачi з сопiнням
завдають один одного собi на плечi.
Навiть про шкапину - i ту говорили.
А от про Вiтю Капустiна, найкращого з акторiв, нiхто й словом не
обмовився. Всiм нiби зацiпило... I Сергiйко теж добрий: замiсть того, щоб
пiдтримати товариша, вiдволiкти його вiд похмурих думок, блукає невiдомо де
з своїм Бухтиком чи Олею.
"Хiба це життя? - сумовито розмiрковував Вiтько Капустiн. - Та вiд
такого життя краще вже лягти десь в лiсi й померти з горя..."