"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

I найвидатнiший артист санаторiю озирнувся навколо, прикидаючи, де б це
його зручнiше зробити. Щоб i сонечко не дуже пекло, i трава була
м'якенька...
I лише тодi до нього дiйшло, що вiн заблукав.
Лiс навколо був зовсiм незнайомий. Рiдкi дерева, миршавi кущi... I
трава якась не така - шорстка, гостра.
Вiтько повернув у iнший бiк, туди, де, на його думку, мав бути
санаторiй. I одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою
рiдотою.
За ковбанею починалися очерети.
Вiтько розгублено зупинився. Щось ранiше йому не траплялися бiля
санаторiю такi очерети. Невже оце i є те болото, про яке вiн чув вiд дядька
Костi стiльки жахливих розповiдей? Буцiмто навiть лосi не можуть вибратися
звiдсiля...
- Агов! - закричав Вiтько.
"Бач, як загукав! - подумав Даваня, поспiхом продираючись крiзь
шипшиновi кущi. - Еге, та це ж Вiтько, один iз добрих знайомих Бухтика! Та й
мiй теж..."
Друзi Бухтика були i його друзями. А друга, як вiдомо не лише людям, в
бiдi залишати не можна.
Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтiти вiд
холоду, коли Вiтько i Васько Миколаєнко вивернули на нього два вiдра
крижаної води.
"Ну що ж, врятувати я тебе, звiсно, врятую, - подумав Даваня. - Тiльки
ж i ти в мене, сизий голубочку, теж нахапаєшся дрижакiв..."
А Вiтько вже захрип вiд крику.
- Люди-и, де ви-и! - кликав вiн на допомогу. - Сергiйку-у!
На хвилю вiн замовк, аби набрати повiтря в легенi, i тут за його спиною
почувся тихий шурхiт. Вiтько швидко повернувся на нього...
I завмер вiд жаху.
Перед ним стояв вовк.
Вiтьковi не раз доводилося бачити вовкiв в зоопарках. Якiсь обшарпанi,
облiзлi, з пiдiбганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток в
своїх тiсних загородках. I, звичайно, нi в яке порiвняння не йшли з цим
вовчим велетнем, котрий стояв зараз перед нажаханим хлопцем.
А вовчисько невiдривне дивився в очi Капустiну i облизувався так, що
виднiлися могутнi i гострi iкла. Напевне, тiльки-но пообiдав якоюсь
живиною... А може, уявляє собi, як вiн це зробить через хвилину.
Нараз вовк лiниво потягнувся i позiхнув. При цьому вiн показав таку
велику пащеку, що Вiтько вiдчув, як його душа зiрвалася з мiсця i чимдуж
покотилася кудись в п'яти. Вона вважала, що там, мабуть, може сховатися.
"А що коли прикинутися мертвим i впасти на землю? - промайнула в його
головi рятiвна думка. - Здається, вовки мертвих не чiпають. Гидують..."
I Вiтько як пiдкошений бебехнувся на землю, обличчям просто в мох.
Зробити це було зовсiм неважко з тої причини, що ноги все одно вже не
тримали його.
I тут до нього дiйшло, що вiн помилився. То ведмедi не чiпають. А
вовки - тi, здається, навпаки...
Вiтьковi здавалося, нiби вiн вже цiлу вiчнiсть упирається носом в мох.
Навколо стояла така глибока, непорушна тиша, що було чути, як б'ється власне