"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

танок. Вони нечутно ковзали над вичахлою вже землею, i навiть трава не
хвилювалася вiд їхньої ходи. Русалки невагомими пушинками опускалися на
землю i знову сповiльнено, наче увi снi, здiймалися вгору.
Легко вела свiй танок Омаша. Але ще краще танцювала Чара. Сергiйковi
здавалося, нiби вона зовсiм не торкається землi. Такий танок i справдi можна
бачити лише в чарiвному снi.
Скiльки сестри танцювали, Сергiйко не мiг сказати. Може, з кiлька
хвилин, а може, й цiлу годину... Опам'ятався вiн лише тодi, коли менша з
русалок, Чара, повернулася до свого затону, а Омаша почала вiддалятися у бiк
верболозу, за котрим починалися справжнi болота. I Сергiйко, немов
зачарований якоюсь невiдомою силою, рушив за нею. Щось протестувало в ньому,
упрохувало негайно повернутися назад, проте ноги вже не слухалися його. До
того ж йому здавалося, нiби вiн ще й досi перебуває в свiтлому i радiсному
снi. Варто йому лише вiдштовхнутися - i вiн попливе над землею так же легко
й окрилено, як це тiльки-но вдавалося русалкам.
Раптом вiн вiдчув, що летить в якусь порожнечу, i ледве встиг вчепитися
в жорсткий, миршавий кущик.
I в ту ж мить навколо все змiнилося, мов за помахом чарiвної палички.
Омаша хутко повернулася до нього. її очi спалахнули лютою зненавистю.
Пролунав зловтiшний смiх, - i русалка розчинилася в срiблястому мороцi. I,
як тiльки вона щезла, десь неподалiк несамовито заквакала жаба.
А Сергiйко почав повiльно занурюватися в холодну й липку трясовину.
Оля прокинулася опiвночi, їй здалося, начебто за вiкном хтось подав
голос. Вона сiла на лiжку й почала прислухатися. Нi, то лише здалося.
Навколо стояла непорушна й лунка тиша. В неї вривалося лише одноманiтне
й безперервне сюрчання коникiв. Високо над землею погойдувався мiж хмар
круглий мiсяць.
Оля поглянула на годинника, котрий мама подарувала на день її
народження: стрiлки показували рiвно дванадцять годин ночi.
"Може, Сергiйко вже повернувся?" - подумала вона i перевела погляд на
Сергiйкове вiкно. Проте вiкно було вiдчинено. А вони домовлялися, що коли
Сергiйко повернеться, то зачинить його.
Отже, вiн ще не повертався.
Тодi вона сiла на пiдвiконнi i почала чекати.
Оля пильно вдивлялася в тривожний, таємничий напiвморок, освiтлений
згори непевним, мерехтливим свiтлом, i вiдчувала, як з кожною хвилиною її
все бiльше охоплює невиразна тривога. Iти через колючi кущi, здригатися вiд
кожного шурхоту, пробиратися через перелiсок, де, здається, за кожним
деревом хтось на тебе чатує... Бр-рр...
Нi, вона нiзащо в свiтi не згодилася б на таке! Та що там вночi - вона
i вдень не зважилася б податися до лiсу сама.
"О, Сергiйку, коли б ти тiльки знав, яка я боягузка! - подумала Оля i
невесело усмiхнулася. - Тодi ти, напевне, нiколи б не дружив зi мною..."
I раптом їй здалося, начебто бiля рiчки хтось закричав. Оля мерщiй
розчинила вiкно i стала прислуховуватися. Але нi - то не був голос Сергiйка.
То кричала жаба. I кричала вона з таким вiдчаєм, що у дiвчинки по спинi
забiгали мурашки.
А через кiлька хвилин вона помiтила на освiтленому узлiссi якусь
невиразну пляму. Пляма ця швидко збiльшувалася в розмiрах. Потiм вона
перетворилася в постать, i незабаром Оля впiзнала в нiй Бухтика.