"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Вислухаю всiх, - твердо вiдказав господар затону. - Я суддя. А суддя
повинен вислухати всiх.
- Тодi вислухай спочатку мене, - зажадала Омаша.
- Що ж, нехай буде по-твоєму, - згодився Барбула.
- Що каже основний закон водяникiв? - почала Омаша. - Вiн каже, що у
свято Повного Мiсяця нiхто не має права втручатися у дiї русалок. А Бухтик
його порушив.
- Iнакше вчинити я не мiг, - перебив її Бухтик. - Сергiйко мiй товариш.
- Правильно, - пiдтримав його господар затону. - А ти, Омашо, повелася
дуже погано. Адже друзi Бухтика - нашi друзi. Це також закон...
- Та хiба вони нам друзi! - вигукнула Омаша i злiсно примружила очi. -
Хiба друзi стануть знищувати мiй город, хiба вони стануть витягати на
суходiл найкращу мою подругу? Нi, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди
були й залишаться моїми ворогами... А є ще, до речi, один закон: мої
вороги - вашi вороги! Є чи нема?
- Є, - мусив визнати господар затону. - Є такий закон.
- То ж бо й воно... А Бухтик порушив i цей закон: вiн допомагав моїм
заклятим ворогам!
- М-мм... - тiльки й змiгся що сказати Барбула.
Важко, неймовiрно важко було на душi у господаря затону. Не вперше
сперечалися Бухтик i Омаша, не вперше лаялися. Але ще нiколи справа не
доходила до суду. I зараз вiн, як головний у затонi, негайно повинен щось
вирiшувати. Це теж один iз їхнiх законiв. I рiшення, як ти його не крути,
мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний... Але ж перед ним
його власнi дiти!
I серце Барбули просто-таки розривалося вiд болю.
- Може, все ж таки помиритеся? - з надiєю запитав вiн по довгiй паузi.
- Нiзащо! - вигукнула Омаша. - Я йому цього не прощу нiколи.
- Не буду миритися, - вперто вiдказав i Бухтик. - Вона напала на мого
найкращого товариша.
Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру.
- Ну що ж... - важко зiтхнув Барбула. - Тодi, Омашо, кажи, чого ти
добиваєшся.
- З цього й треба було починати, - зауважила Омаша. - Я вимагаю, щоб в
цьому затонi менi нiхто не заважав. Я вимагаю, щоб дiти з санаторiю були
суворо покаранi...
- Чи не забагато ти хочеш? - ущипливо запитав Бухтик. - Завваж, що
друзiв своїх в образу я не дам!
Омаша нiби й не чула його. Вона продовжувала:
- А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму.
- Цього ти нiколи не дочекаєшся! - вигукнув Бухтик.
- Ах, так... Тодi я вимагаю, аби вiн негайно покинув наш затон. Нехай
живе в найглухiшому мiсцi! Сам!
Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворiшим
покаранням.
- Це що - твоє останнє бажання? - нарештi обiзвався Барбула.
- Так, останнє, - вiдказала Омаша. - Я вимагаю, щоб вiн негайно, цiєї ж
хвилини, покинув наш затон!
Барбула у вiдчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте вiн
i в гадцi не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.