"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

а сам пiшов поле та садок оглянути.
Садок свiй огляда║ i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки ма║ вiльну
хвилину. Зна║ його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна
врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то виховали,
все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий вiн
тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i бджолу тут завiв, та вона
догляду потребу║, а йому нiколи. Радi║ десь глибоко в собi якоюсь
особливою матвi┐вською радiстю. Нiхто ┐┐ не помiча║, не помiчав ┐┐,
мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти ║ чого.
Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн з усiх усюдiв
дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв ┐х там, заливав, оповивав - i от
тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребу║ там когось!), перевiз
на хутiр, iз садiвником монастирським порадився i посадив деревця
по-людському. А сорти все якi! Самi, можна сказати, найкращi: золотi,
зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго лежати, гарно пахнуть i мають
добрий збуток. Особливо зеленi ренети). Опiсля цеголки, цякiвки
червонобокi - солодкi, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до
масляно┐). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi - пiвхунта кожне).
Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй не садив, бо
"який з того толк"? Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди,
облетить, поб'║ться, погни║... От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше
осiннi. Цi вже можна й продати. Папiрiвки добрi. Нiчого сказати, але
нiякого з них толку. Двi всього i ма║ ┐х Матвiй у сво║му садку. Грушок; як
то для себе - досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових - хунтiвки та
бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом грошики лупнути.
Всього дерев понад сотню, вже от пiд овочами погнулись. "Сво║┐ фрукти
доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв". Тут вже й шкiлка при садi. Садок
розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись.
Глянеш - око радi║. Все на мiсцi. Все виплекане. Огорожа одна чого
варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями обсадив.
I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть дещо можна
буде.
Так то так. Але що то з тi║ю дiтворою буде? Четверо вже ┐х. А хто може
заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п'ятдесят, та "баба"
його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному... Що то ║? Починай,
кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько.
Матвiй зупиня║ться за садом i окида║ зором Сумiжну нивку лебедця
Григорчука. Ходять поголоски, що вiн ┐┐ продати хоче. Думка про не┐ вже не
виходить з Матвi║во┐ голови, хоча цiна ┐┐, мабуть, куслива... О, куслива.
Рубелькiв круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити ┐┐, це значить
краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу. Поле вироблене,
вигно║не, пiд сонцем.
I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже зябльованiй нивцi, розчавлюючи
тяжким чоботом бiльшi грудки, нiбито те поле вже його. Порою навiть
зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши ┐┐ iз землi, викинути
на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось.
I коли Матвiй зiйшов з Григорчуково┐ нивки й уважно зайнявся пiдпорою
одно┐ гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його
поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу.
- Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiма║ голову.