"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Дай-бо здоров'я! - автоматично вiдповiв Матвiй i побачив на сво┐м
полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка: "Ага. Приходить за поле
балакати, а вда║, що тiльки оглядати прийшов".
Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй купив його поле з таких причин:
по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому iншому, бо "це ж пiд
порогом". По-друге, "краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова
додержить, i грошей, хоч, може, готових i не ма║, то швидше роздобуде. Бо
йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть".
Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але "при таких оказiях чоловiк ма║
степень свою знати та бути чуйним". Вiн сам було не раз збирався скочити
до Григорчука, та не знав, як його краще того... А тут нагода сама
допомага║.
Обидва зустрiлись заклопотано, руку один одному подали i байдуже
по-жидiвськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди... "аж
випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвiй не забув заявити, що у
нього "геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй
кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей рiк прийдеться. О,
скрутно".
- Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть,- заверта║ назад
Григорчук... - Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти
"дiвствiтельно" наробили. Геть аж шапки в пiвколах позеленiли. У самого
мене п'ятнадцять кiп, як золото, пшеницi... ну просто, можна рахувати,
зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере? Чи то вiн
хоче його вже заразом розкидати замiсть паренини, заорати та пшеницю
сiяти?
- Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись.
- Проходжу ото коло вашого саду i просто мене аж оскома бере... -
почина║ Григорчук. (А це ж Матвi║ва слабка струна - садок. Нiби зна║...)
Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач.
- По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй.
- Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук.
- А як виробиш та погно┐ш, то росте нiчого,- зм'якшував вартiсть
земельки обережний Матвiй.
- Пшеничка, зна║те, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя десятина (тут ║ ще кiлька сажнiв лишнiх, отам те
заглубисько коло Харитонового рiвчака, але то не раху║ться), ┐й-бо,
вона... ви ж самi бачили, двадцять кiп пшеницi дала. А яке зерно.
Змокло... Ото-то тiльки...
- Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
- Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглицi
"польза". Я вам кажу, нема║ кращо┐, по-мо║му, землi, як тут. Оця мастка
глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у
москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовськiй це було
губернi┐. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони
кажуть, сохою. Покопирса║... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А "почва", зна║те, не видержу║ сушi. Твердi║, репа║... Ото,
зна║те, часом такi рiвчаки порепають, що ой...
Це все оповiда║ Григорчук, коли обидва господарi лiньки, переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.