"Улас Самчук. Волинь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усяко┐ всячини на середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвiй
i шевство знав. "Отак для сво║┐ потреби"), нанiс полiн, дров i якусь,
видно, фортецю будував.
Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так i валяються серед
хати.
- Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на сво║ мiсце,- Баба моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите...
- А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи скорiше стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру ма║те хату... Но, пощо ви ото такi
малi вiконечка зробили?
- Ах, зна║те. Мене це завше непоко┐ть. Вiкна дiйсно замалi. Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Зна║те, як то кожна копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: "Зна║те. Я маю готовi, вирiзанi тахлi.
Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не кошту║, i в зимi при менших вiкнах повiтря у хатi не так
стигне. Тепер ось каюсь... к каяття, та нема вороття. Переробив би, але
нема║ поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства".
Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжу║:
- До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко кинув на
Матвiя оком...
- Не курите? - сказав зовсiм не те, що хотiв, бо ж знають усi, що
Матвiй анi не п'║, анi не курить...
- Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою.
- Щасливий ви, Матвiю, чоловiк. Те куриво, то марнотратство. Пачка
"коришкiв" ото┐ от погано┐ "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та диву║ться. Вiн хотiв би, щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
- Так як то ото кажете? - нiби ненароком згадавши щось, пита║
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
- Що ж, зна║те, по тому садку, коли дiти ростуть i потребують грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви зна║те, все менша║ i менша║ у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще
п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Ма║ ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а скажiть? Де то┐ землi дiти наших дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я ║... Що, зна║те, по тiм... Я
думаю...
- Воно так-то так... - перебива║ Григорчук.- Та що подiяти? От ми
лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю.
- Та я нiчого не кажу...
- Чекайте-но... Бо не хвата║ справдi мiсця. На днях якось... Не
пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з сусiдом, Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi ║ повних грунтiв. I що ви дума║те? З сорока