"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

┐хали. Двох-трьох тих "спiльникiв" було б достатньо, аби нехай не
визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не говорили i ким лише не
називали, а як дiйшло до дiла, а як спiткала його бiда - i вусом не
повели, зоставили його одного вiч-на-вiч iз сонмом царських завзятих слуг
i стражiв самодержавства... Спокiйно спи, мiй враже в личинi друга,
визволити нема кому! Ми всi однi, самотнi, позбавленi священних прав на
дружбу i товариство, на ту велику ║днiсть, що звуть народом. У полi один
не во┐н, кажуть. I не людина! Люди не можуть жити кожен сам по собi,
тремтячи й остерiгаючись усiх i вся. Це дикий, тваринний стан, який на
руку тiльки тим, хто при владi... Що там вони створили, братчики, якусь
подобу ║дностi, iдею, дух, що тiльки мав набрати форми, а ┐х луп, луп по
головах - та в каземат, та пiд тортури страхом! I знову: ти вряту║шся,
коли утопиш iншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!..
Схопився з лiжка. Рвучко ступив на тiнь од рами й грат i вiдсахнувся.
Грати!.. На душах наших грати... I тi стократ страшнiшi цих, вiконних!..
Постояв трохи в мороцi, як у водi, й, вiдчувши холод, тихо пройшов мiж
лiжком та злою тiнню до стiльця. Зняв i повiсив на нього верхнiй одяг,
намацав ковдру й сторожко, мов у незнану рiчку, залiз пiд не┐. Ось вiн,
в'язничний затишок, пристанище тривожних дум i скорбних снiв! У казематi
навряд чи можуть снитися чарiвнi сни... Хто зна║... Людська душа -
вмiстилище таких скарбiв!.. Хто мiг сказати тодi, наприклад, як вiн сидiв,
нещасний, пiд кабiнетом пана i ждав наказiв, що вiн, отой засмиканий i
шмаганий "неоднократно" хлопець, колись поетом стане i що його
прийматимуть у всiх ма║тках панських на Укра┐нi?..
Зiтхнув, зручнiше вмощуючись. Тут не понiжишся, на цiм спартанськiм
ложi!.. Згадав, як довго й трудно збирався вiн на Укра┐ну. Хтось, певно,
думав, що вiн одвик i збайдужiв, а вiн боявся, серце сво║ притримував, щоб
там йому, зболiлому за рiдним, милим кра║м, не розiрватись з горя. А ще
йому здавалося,- хоч соромно тепер признатися й собi самому, - що воля
його лише для Петербурга, що там, де вiн сходив тернистi шляхи крiпаччини,
вона розтане, "яко вiск розта║ перед лицем вогню", i вiн впаде в неволю,
мов звiр у яму, викопану й накриту хмизом на пота║мнiй його стежинi до
водопою...
Сон не приходив. В мiстi, як у селi, озвався пiвень, iнший його
пiдтримав... Першi? А може, другi?..
Спочатку вiн послав гiнцiв: "Кобзар" - свiй трудний первiсток - i
"Гайдамакiв"... Тiльки тодi наважився ступити й сам на рiдну землю,
глянути в глибокi, журнi очi сво┐х людей, з якими вкупi вирiс i вiд яких
пiшов у свiт. З чужо┐ волi, спiйманий в степу, бездомний, але не
вiльний...
Були там, правда, й iншi - неситi панськi очi. Вiн цих боявсь
найбiльше, як вирушав iз Петербурга... Точнiше, вiн остерiгався панства -
свого ж таки, "рiдненького", - яке чомусь до нього стало липнути та
родичатися, коли пiшов по Укра┐нi його "Кобзар"... А може, то йому послала
доля таке важке й химерне випробування?..
Почулася чиясь хода, рiзкi команди.
- Усе гаразд? Спокiйно?
- Так точно, ваше благородi║!
- На мiсцi всi "голубчики"?
- А де ж ┐м, бiдним, дiтися...