"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер!
- Слухаюсь! Поволi стихли кроки. Тiнь од вiкна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвiн курантiв... А може, те йому лише здалося... Не спалося. А нiч була як море... ...Сповна вiдчув, що вдома вiн, на Укра┐нi, як з-за Днiпра побачив на горах Ки┐в. Про цю святу, щасливу мить вiн мрiяв довгi роки, вона йому ввижалася у вогкi, холоднi ночi в Санкт-Петербурзi, коли найдужче праглося тепла землi, високого, ясного неба i сплеску крутобоких днiпрових хвиль... - Заждiть, заждiть! - гукнув нестямно кучеровi, стрибнув на землю, нiби зустрiв тут батька рiдного, й побiг до рiчки. Хвиля, хтозна-чому i де здiймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий пiною та черепашками пiщаний берег, спинялася на мить якусь, зiтхала й вiдходила кудись униз, в глибини, щоб дати мiсце iншiй. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, з блискiтками, що вдалинi зливалися в суцiльне сяйво-марево, в якому плив вiтрильник i тихо слались чайки... Присiв, набрав води у пригорщ i хлюпнув собi в лице. Заплющивши вiд щастя очi, слухав, як диха║ старий Днiпро, як скочуються щоками сльози, змiшанi з його солодким плином... - Ви, пане, що, давно води не бачили? - спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзi сiв на вiзок. - Ви тiльки гляньте, дядьку, яка краса! - розвiв руками, нiби були то в нього крила.- Днiпро! Днiпро!! - Вода, та й годi,- буркнув. Хурман спiдлоба глянув на подорожнього, всмiхнувсь у вуса й мовив смиренним голосом: - Батьком тепер у нас Микола, росiйський цар... - Та ви й самi чи рiд ваш, певно, з вiльних людей. - Згадала баба, як була дiвкою,- сказав нескоро хурман i хльоснув коней вiжками. В'┐жджали саме на наплавний днiпровський мiст. По той бiк, вже бiля гори, ┐х зупинила варта. Унтер спитав гранично коротко: - Хто i куди? - Учень Санкт-Петербурзько┐ Академi┐ мистецтв Шевченко Тарас Григорович,- дiстав Тарас папери.- А ┐ду в Ки┐в. Поки що... Суворий страж махнув рукою. Конi взяли завзято з мiсця: збагнули, мабуть, близькiсть спочинку й торби з сiном або вiвсом. Тарас притих. Вдивлявся в горби обабiч, вкритi чагарником та дерезою, в хатки, притуленi на латочках пiд кручею, на бастiони й вежi, що вимальовувалися на тлi ясного неба, й не мiг собi простити того дурного "поки що...", яке сказав вiн унтеру. П'ять лiт уже на волi, а й досi десь на днi душi лежить тремтливий острах перед усяким, що ма║ силу й владу тебе як стiй образити. Ну що йому до того, куди ти потiм вирушиш?.. Самому бридко й сумно... Фортеця, яку вже вкотре перебудовували, зустрiла_ _┐х iще одним шлагбаумом, смугастою, в зрiст чоловiка, будкою i вартовими. Правда, тут не питали, хто вiн, стояли так, для форми, бо хтось колись поставив. Нiколи ще, напевно, бiля Печерського монастиря не скупчувалося стiльки |
|
|