"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер!
- Слухаюсь!
Поволi стихли кроки. Тiнь од вiкна погойдувалася, неначе пружна
хвиля... Далеко десь полинув дзвiн курантiв... А може, те йому лише
здалося...
Не спалося. А нiч була як море...
...Сповна вiдчув, що вдома вiн, на Укра┐нi, як з-за Днiпра побачив на
горах Ки┐в. Про цю святу, щасливу мить вiн мрiяв довгi роки, вона йому
ввижалася у вогкi, холоднi ночi в Санкт-Петербурзi, коли найдужче праглося
тепла землi, високого, ясного неба i сплеску крутобоких днiпрових хвиль...
- Заждiть, заждiть! - гукнув нестямно кучеровi, стрибнув на землю, нiби
зустрiв тут батька рiдного, й побiг до рiчки. Хвиля, хтозна-чому i де
здiймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий пiною та
черепашками пiщаний берег, спинялася на мить якусь, зiтхала й вiдходила
кудись униз, в глибини, щоб дати мiсце iншiй. Вода була прозора, ледь-ледь
жовтава, з блискiтками, що вдалинi зливалися в суцiльне сяйво-марево, в
якому плив вiтрильник i тихо слались чайки...
Присiв, набрав води у пригорщ i хлюпнув собi в лице. Заплющивши вiд
щастя очi, слухав, як диха║ старий Днiпро, як скочуються щоками сльози,
змiшанi з його солодким плином...
- Ви, пане, що, давно води не бачили? - спитав похмуро хурман, коли
Тарас невдовзi сiв на вiзок.
- Ви тiльки гляньте, дядьку, яка краса! - розвiв руками, нiби були то в
нього крила.- Днiпро! Днiпро!!
- Вода, та й годi,- буркнув.
- Козацький батько!..
Хурман спiдлоба глянув на подорожнього, всмiхнувсь у вуса й мовив
смиренним голосом:
- Батьком тепер у нас Микола, росiйський цар...
- Та ви й самi чи рiд ваш, певно, з вiльних людей.
- Згадала баба, як була дiвкою,- сказав нескоро хурман i хльоснув коней
вiжками. В'┐жджали саме на наплавний днiпровський мiст.
По той бiк, вже бiля гори, ┐х зупинила варта. Унтер спитав гранично
коротко:
- Хто i куди?
- Учень Санкт-Петербурзько┐ Академi┐ мистецтв Шевченко Тарас
Григорович,- дiстав Тарас папери.- А ┐ду в Ки┐в. Поки що...
Суворий страж махнув рукою. Конi взяли завзято з мiсця: збагнули,
мабуть, близькiсть спочинку й торби з сiном або вiвсом.
Тарас притих. Вдивлявся в горби обабiч, вкритi чагарником та дерезою, в
хатки, притуленi на латочках пiд кручею, на бастiони й вежi, що
вимальовувалися на тлi ясного неба, й не мiг собi простити того дурного
"поки що...", яке сказав вiн унтеру. П'ять лiт уже на волi, а й досi десь
на днi душi лежить тремтливий острах перед усяким, що ма║ силу й владу
тебе як стiй образити. Ну що йому до того, куди ти потiм вирушиш?.. Самому
бридко й сумно...
Фортеця, яку вже вкотре перебудовували, зустрiла_ _┐х iще одним
шлагбаумом, смугастою, в зрiст чоловiка, будкою i вартовими. Правда, тут
не питали, хто вiн, стояли так, для форми, бо хтось колись поставив.
Нiколи ще, напевно, бiля Печерського монастиря не скупчувалося стiльки