"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

солдатiв, му-ровщикiв та землекопiв. Здавалося, вже почалась вiйна i ворог
облiг фортецю; ждали немовби тiльки приступу...
Хурман спинив натомлених, аж мокрих, коней бiля зеленого будинку з
вивiскою "Трактир" i запитав:
- Тут зупинятиметеся?
Тарас мовчав вагаючись. Вiн ┐хав, власне, в Ки┐в, а тут було щось... .
- Пане! - нетерпеливилося хурмановi. - Ви що, спите?
- Нi, думаю.
- А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, ║ номери i де по┐сти й
випити.
- Чогось менi не хочеться тут поселятися... - зiтхнув Тарас. - Немовби
┐хав, ┐хав та й опинився знову в Санкт-Петербурзi...
- к ще трактир. Аж на Подолi, правда...
- Вези туди! Одержиш на могорич.
- Вйо, вйо, соколики! - пiдбадьорився вусань обiцянкою. - Ви гарно,
пане, вдумали. Там тихо й мирно, поряд базар, притика й наша поштова
станцiя...
- Трактир сто┐ть бiля Днiпра?
- Коли висока повiнь, то можна з вiкон просто ловити рибу й смажити, -
розговорився хурман. - А понад ним на кручi, немов на небi, ся║ хрестами й
банями золотоверхий собор Михайлiвського монастиря...
- Я знаю, я вже бував колись давно у Ки║вi, - розхвилювався Тарас,
пригадуючи всю ту красу. Небавом вiн побачить знову диво старого Ки║ва,
вбере душею, - вiльною вiд пут неволi! - вiчнiсть, що тут вита║...
З пагорба йому вiдкрився раптом високочолий город! Не в первозданнiй
сво┐й красi, а в ранах, викарбуваних вiками, не у могуттi й величi, а вже
в ру┐нi, в скорбнiм напiвжиттi, де кожен камiнь - спогад, та й той
напiвзабутий... Скiльки його плюндровано!...
Вiз покотився вниз, i стародавнiй Ки┐в поволi став ховатися за
височенним зеленим пагорбом. Лiворуч, вже в долинi, проплив фонтан, з
якого брали воду, як iз криницi, й вiз знову рушив яром, вже до Днiпра.
Мiж вiттям старих в'язкiв та кленiв невдовзi зблиснула його гладiнь, i там
десь, у тому просторi з води та неба вихопився протяжний зойк пароплава.
Дiтище нових часiв гучним залiзним криком вiщало свiтовi про свiй прихiд.
- Реве - аж страшно робиться, - кивнув на рiчку хурман.
- Нового завжди страшно, - сказав Тарас. - I колеса колись боялись
люди...
- Цього, що в возi? Ат, не смiшiть! - нахмурився, гадаючи, що то його
беруть на кпини.
- Вже нашi дiти думатимуть, що парова машина така ж звичайна, як кiнь
чи вiл.
- Димить, смердить, гуркоче, - скривився хурман.
- Мабуть, така натура в не┐. Зате ж i сила!..
Ви┐хали на вiльний простiр. Злiва дорога йшла до Братського монастиря
та контрактових торгiв, праворуч, зовсiм близько, плескалася у берег
рiчка, далi, аж ген по той бiк, зелено прослався острiв, знову синiв
Днiпро затокою, за нею стiнкою стояв старий високий лiс...
- При┐хали! - зiскочив хурман з воза, зняв чемодан i мовчки понiс у дiм
пiд вивiскою.
Тарасовi не залишилось нiчого iншого, як взяти свiй старий портфель i