"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рушити услiд поважним паном. Його зустрiв господар i, ледь вклонившись,
мовив:
- Ласкаво прошу! Пановi найкращий номер?
- З вiкном на рiчку ма║те?
- Аякже. Все для пана!
Тарас дiстав полтиник, тицьнув у руку хурмановi,_ _ще_ _мовчки м'явся
поруч.
- Спасибi.
- Вам спасибi, що довезли!
Невдовзi вже стояв у номерi й вдивлявся в далеч рiчки крiзь невеликi,
проте прозорi й чистi шибки вiкна... Звершилося! Вiн на землi вкра┐нськiй,
в самому Ки║вi, ось зовсiм поряд iз нескоримим старим Днiпром!.. Що ж
серце не засмi║ться в грудях, не затрiпоче пташкою, а прича┐лось, нiби
його приклали каменем?.. Щоб не за┐хав був до Качанiвки, не надивився на
ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадiю... Ой Днiпре наш,
Днiпре, широкий та дужий!.. Де все воно подiлося? I вiльний дух, i помисли
про рiдний край, i мужнiсть, з якою кожен iшов на смерть, немов на свято,
тiльки б вона була за волю... Дивно: заснув народ, мiльйони впали у
летаргiчний духовний сон... Навiки? Чи до пори?.. Хто у прийдешн║ гляне,
коли забуто, у снi поволi втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав
народ минулого, i вiн спокiйно змириться з сво┐м гiрким сучасним, а над
майбутнiм i не замислиться... Жахлива, чорна iстина, яка холодить у жилах
кров!..
Зiтхнувши, взявся до чемодана. В нього_ _так мало днiв, а Ки┐в такий
великий i мальовничий!
Небавом вийшов на божий свiт, - на дивний свiт для художника! - i
роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його
за всiм цим до болю спраглу душу. Спершу, напевно, треба пройтись,
оглянуть, вибрати, а вже тодi... На Гору, в старе, прадавн║ мiсто, звiдки
все почалося! Крута гора... А як-то було на не┐ дертися з мечем в руцi,
пiд градом стрiл? Напевно, тут не дерлися, а лiзли там на стiни, де тiльки
вал та рiв пiд ним. Вiн десь читав, що город взято було Бати║м вiд тих
ворiт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр...
Чим вище вiн пiднiмавсь по кручi, тим бiльше дух захоплювало вiд
перспективи, що вiдкривалася на Заднiпров'я та на Подiл. Десятки верст,
величних i неповторних, прослалися чарiвним свiтом, казкою, в яку нелегко
ввiрувати. На промiжнiй терасi недавно був розбитий парк. Найширша його
алея вела до мiста, повз монастир. Вже, власне, з города, з гори побачив
вулицю i шлях, яким недавно ┐хав, фонтан, новий будинок на три високих
поверхи, що пiднiмався важко по той бiк яру-вулицi. Праворуч, зовсiм
близько, бiлiв костьол... На Ки┐вськiй горi-легендi, горi-великомученицi
ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих свiтських згубцiв
та ║зу┐тiв!
Звернув праворуч. У далечi йому вiдкрився собор Михайлiвський,
золотоверхий. Чомусь спливло далеке мiсто Вiльно, церква свято┐ Анни i
Ядзя, чарiвна юна Гусиковська, що молиться за те, щоб в скорiм часi
прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому найбiльш подобалася сво┐м
великим уболiванням за долю Польщi, може, любив ┐┐ за пристрасну ┐┐
готовнiсть офiрувати усе, що мала, навiть саме життя, на благо краю
рiдного, свого народу...