"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу авторарушити услiд поважним паном. Його зустрiв господар i, ледь вклонившись,
мовив: - Ласкаво прошу! Пановi найкращий номер? - З вiкном на рiчку ма║те? - Аякже. Все для пана! Тарас дiстав полтиник, тицьнув у руку хурмановi,_ _ще_ _мовчки м'явся поруч. - Спасибi. - Вам спасибi, що довезли! Невдовзi вже стояв у номерi й вдивлявся в далеч рiчки крiзь невеликi, проте прозорi й чистi шибки вiкна... Звершилося! Вiн на землi вкра┐нськiй, в самому Ки║вi, ось зовсiм поряд iз нескоримим старим Днiпром!.. Що ж серце не засмi║ться в грудях, не затрiпоче пташкою, а прича┐лось, нiби його приклали каменем?.. Щоб не за┐хав був до Качанiвки, не надивився на ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадiю... Ой Днiпре наш, Днiпре, широкий та дужий!.. Де все воно подiлося? I вiльний дух, i помисли про рiдний край, i мужнiсть, з якою кожен iшов на смерть, немов на свято, тiльки б вона була за волю... Дивно: заснув народ, мiльйони впали у летаргiчний духовний сон... Навiки? Чи до пори?.. Хто у прийдешн║ гляне, коли забуто, у снi поволi втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав народ минулого, i вiн спокiйно змириться з сво┐м гiрким сучасним, а над майбутнiм i не замислиться... Жахлива, чорна iстина, яка холодить у жилах кров!.. Зiтхнувши, взявся до чемодана. В нього_ _так мало днiв, а Ки┐в такий великий i мальовничий! роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його за всiм цим до болю спраглу душу. Спершу, напевно, треба пройтись, оглянуть, вибрати, а вже тодi... На Гору, в старе, прадавн║ мiсто, звiдки все почалося! Крута гора... А як-то було на не┐ дертися з мечем в руцi, пiд градом стрiл? Напевно, тут не дерлися, а лiзли там на стiни, де тiльки вал та рiв пiд ним. Вiн десь читав, що город взято було Бати║м вiд тих ворiт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр... Чим вище вiн пiднiмавсь по кручi, тим бiльше дух захоплювало вiд перспективи, що вiдкривалася на Заднiпров'я та на Подiл. Десятки верст, величних i неповторних, прослалися чарiвним свiтом, казкою, в яку нелегко ввiрувати. На промiжнiй терасi недавно був розбитий парк. Найширша його алея вела до мiста, повз монастир. Вже, власне, з города, з гори побачив вулицю i шлях, яким недавно ┐хав, фонтан, новий будинок на три високих поверхи, що пiднiмався важко по той бiк яру-вулицi. Праворуч, зовсiм близько, бiлiв костьол... На Ки┐вськiй горi-легендi, горi-великомученицi ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих свiтських згубцiв та ║зу┐тiв! Звернув праворуч. У далечi йому вiдкрився собор Михайлiвський, золотоверхий. Чомусь спливло далеке мiсто Вiльно, церква свято┐ Анни i Ядзя, чарiвна юна Гусиковська, що молиться за те, щоб в скорiм часi прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому найбiльш подобалася сво┐м великим уболiванням за долю Польщi, може, любив ┐┐ за пристрасну ┐┐ готовнiсть офiрувати усе, що мала, навiть саме життя, на благо краю рiдного, свого народу... |
|
|